Не люблю вступати у суперечки, але вчора довелось. Моїх опонентів обурив принциповий скепсис, щодо відео, яке стало другим потрясінням у справі Ігоря Мосійчука. На ньому – похмуро-готична атмосферка допиту і, нібито, щире зізнання обвинуваченого у отриманні неправомірної вигоди. Перше що кидається в очі – неприродня та радикально непритаманна цій людині флегматичність. Мій висновок – над Ігорем методично працювали віртуози «психологічної ломки», без яких не обходиться жодна процесуальна дія, зокрема допит. Подібна робота є більш ювелірною, проте врази результативнішою ніж прямий пресинг за допомогою насильства. Проте не обійшлось і без опосередкованого фізичного впливу – коли до Мосійчука попри його чисельні прохання і втрату свідомості не допускали лікарів. Всі ми бачили в суді схуднувшого, білого як крейда Мосійчука із кривавими забоями на голові. Лише після колосального тиску людина може знівелювати знанням положення ст.63 Конституції України та, настільки невимушено давати свідчення проти себе.
Україна входить у ТОП-10 за кількістю ув’язнених на долю населення. Весь цей потік людей проходить через «прожарку» у кабінетах слідчих. На хвилинку уявіть, який натренований репресивний апарат без упину працює в державі, які витончені методичні інструкції з «розкручування на зізнання» застосовуються до підозрюваних та обвинувачених. 80% допитуваних (якщо не більше) зізнаються у діях які скоювали та не скоювали. Не тому що вони слабкі, а тому що інакше неможливо. Якщо людині слідство надає шанс не визнавати свою причетність до злочину – це ще не говорить про те, що вона є незламною та чистою, натомість вказує, що заперечення своєї причетності – в інтересах слідства. Чудовий приклад – справа Олега Сєнцова. Його посправники визнали свою участь у підготовці теракту, однак слідству не зовсім вигідно жорстко змушувати головного фігуранта робити те саме. Їм набагато зручніше діяти від супротивного. Тобто приблизно так : учасники «злочину» визнають свою провину, а організатор – ні; тож саме це є додатковим підтвердженням тези слідства, що Сєнцов «є негідником, котрий мало того, що вчинив злодіяння, так ще й створює собі штучне алібі для уникнення відповідальності». При всій моїй повазі до Олега, якби репресивні органи московії хотіли отримати від нього «зізнання на камеру», вони б це зробили. Однак це потягнуло б за собою міжнародний скандал, епопею з фіксацією побоїв та ін….Тож, саме тому під жорстким пресингом опинився не центральний фігурант справи, а другорядні гравці з числа посправників. Втім, я твердо переконаний, що обвинувачення проти Сєнцова є надуманими та сфабрикованими у пропорційній мірі, як і обвинувачення проти Мосійчука. Прикро лише що моделі роботи слідчих органів в чмошній московії ідентичні з українськими. Пояснення просте: як у нас, так і в чингизханії нинішні співробітники органів – прямі спадкоємці совкової міліції. Тож визнати свою причетність до того, що насправді не скоювалось тобою може будь-хто.
І наостанок. У вчорашній суперечці мала місце непропорційна вага аргументації. З мого боку вона вибудовувалась на основі безпосереднього емпіричного досвіду перебування в неволі, а з протилежного – емоціями, особистою неприязню до Мосійчука та бажанням вербально просратися з виглядом знавця справи.
