Дивився вчора по ящику той ваш уряд у вигнанні і згадав за професора Гельмута.
Професору Гельмуту за шістдесять і він знаний хірург. Його статті публікують провідні європейські часописи. Тисячі лікарів завдячують за свої знання його лекціям та підручникам. Колишні пацієнти навіть створили фонд його імені. Фонд щороку отримує мільйонні пожертви та видає гранти студентам з країн третього світу.
Професора трохи засмучує єдиний син Клаус. Доктор Гельмут з дитинства оповідав синові за знаних хірургів, борців з епідеміями та піонерів фармакології. Посвячував малого в тонкощі анатомії та ази латини, водив на пізнавальні кінофільми, дарував книги про Галена та Флемінга. А в 18 Клаус оголосив, що лікарем бути не збирається:
– Не моє, тату. Туповатий я, вот і трійки є. Та й тяги до того не чую. Не буду людей калічити – оголосив Клаус і покинув отчий дім.
Наступні вісім літ син гарував на всіх великих будовах від Дюссельдорфа до Мюнхена. А не так давно став пайщиком в новій забудівельній фірмі і одружився.
Зустрічаються вони з батьком на вихідних. Тиснуть руки та балакають за життя. А потім професор Гельмут бере онука Гельмута за руку і йде з ним до кав’ярні чи зоопарку. А по дорозі розповідає йому за великих лікарів та благородну місію медицини.
… Наша спільна біда полягає в тому, що мамою Микіли Яновича була жінка твердолоба і сувора. І коли маленький Кіля прийшов і зізнався, що хоче бути клоуном, страшенно розгнівалася:
– Яким, к бісовій матері клоуном? – лютувала мама і гамселила бідолаху ополоником по голові. – Розові штани носити? З гімнастками спати? Хочеш шоб тобі лев голову відкусив? Ніякого цирку, хватить скиглити. Хапай книгу, вчитися йди. Інженером будеш, бовдуре.
Отак Кіля і став не пойми ким. А міг би зараз в Аншлазі виступати, чи в кавеені в журі сидіти. Або в Большому музичним ексцентриком. І мав би кусок хліба і вечірні ефіри, і люди уважали би. І баришні ходили би за автографами для бабушок. І домохозяйки Самари і Тули бігали б на концерт до отого смішного дєда, який з самим Петросяном на одній сцені шуткує.
А от у Володі Олійника батьки були добрі і завжди йшли йому назустріч. Але поскільки він хотів стати підарасом, а талант-шоу ще не було, то віддали його на юриста.
Нещасні люди вони, в цілому, Кіля і Валодя. Жертви совіцької моди на вищу освіту і культа диплому.
Жалко їх. І горіти їм, б**дям, у пеклі.
