Я настільки мало цікавлюся подіями в Росії, що, якби не Бабченко, й не дізнався б, що арештований губернатор Хабаровська, за якого десятки тисяч вийшли на вулиці з протестами (в тому числі, проти Путіна) – жириновець. І я визначився, нарешті, зі своїм ставленням до можливої зміни влади в Росії.
Але спочатку трошки аналогій. Ви бачили, що сталося з Іраком після усунення жорстокого диктатора Саддама? А з Лівією після такого ж Каддафі? А кого єгиптяни демократично обрали, коли усунули багаторічного диктатора Мубарака (я не про нинішнього Мубарака-2, а про Брата-мусульманина Мурсі)? А ніколи не замислювалися, чому цивілізований світ настільки спокійно сприймає легітимність багаторічних диктаторів на чолі колишніх радянських республік (Казахстан, Узбекистан, Азербайджан), хоча і самий державний устрій, і вибори в них не більше схожі на демократію, ніж та пародія, яка відбувалася в СРСР.
Чому? Та дуже просто. Як би не було, але станом на сьогодні це для світу нормальні, прогнозовані світські режими. А якщо дати там волю так званому «народу», то є великий шанс отримати або терористичне кубло з війною всіх проти всіх, або агресивний теократичний режим, типу іранського.
Аналогічно з росіянами. Якщо уявити собі зміну влади на хвилі «народного протесту», то на чолі держави там постане або умовний Жирік («умовний» – бо реальний патологічно сцикливий попри агресивну риторику), або умовний же Гіркін (хоча тут можливий і реальний). Такими є ризики використання демократичних механізмів у недорозвинених націй.
Про що це говорить нам? По-перше, «не проси в Бога нового царя» (старе єврейське прислів‘я). По-друге, покладатися потрібно на власні сили і не плекати порожніх надій на визволення від Путіна чужими руками.
Ну, і у власному домі наводити порядок. «А не те, шо січас» (с)
