Тут не має значення, чи погоджуюся я з Сенцовим, бо біда лише в реакції на його виступ.
Отже, в україноцентричному, майданоцентричному середовищі наявні сьогодні дві протилежні точки зору на майбутні президентські вибори. Відкинемо зараз певну наївність цих суперечок, котрі не враховують, що майже сакральною посаду президента в Україні робить лише наявність у нього найбільшої фракції в парламенті, і якщо зосередитися на цих виборах і створенні коаліції, то його легко можна зробити генералом без війська (що, до речі, було б цілком логічним при нашому державному устрої). Але ми не про це.
Порохоботське «ядро» вважає, що кандидатурі Порошенка немає (і не може бути) альтернативи, тому що він має найбільші досягнення в державотворенні, а спроби шукати інших кандидатів лише розколюють патріотичне середовище. Що ж до рейтингів, то історія з Порошенком у 2006 та 2014 (чи Юля в 2014 та 2018) є достатнім прикладом, як долають антирейтинги. Такий підхід цілком має право на існування, тим паче, що передбачає лояльність до свого лідера в скрутних обставинах, а це завжди виглядає добре.
Є інший підхід – той самий, котрий зараз артикулює Сенцов (і якого притримуються ще чимало людей). Його загалом можна сформулювати так: «ціннісно я за Порошенка, але вважаю, що його антирейтинг подолати не можна (тим паче, на відміну від 2014, олігархи та їхні рейтингові ЗМІ не на його боці). Тому було б розумно, аби Порошенко з командою висунули іншого кандидата, котрий відрізняється від ПОП меншим антирейтингом. Адже головне – повернути владу проукраїнським реформаторським силам».
Чи має така позиція право на існування? Безумовно. На відміну від попередньої, більш ідеалістичної, ця виразно прагматична, що також цілком нормально для політики. Чи є вона єдино вірною? Далеко не факт. Але й зрадницькою чи шкідливою це її не робить.
А що точно точно є згубним і неприйнятним, то це наша готовність пересратися з фактичними однодумцями. Ліпше б на протести проти влади виходили, замість вчіплятися один одному в горлянки.
