Маю дещо вам розказати.
Але дуже обережно, користуючись головним принципом “Не нашкодь!”. Пишу це лише після того, як у соцмережах і ЗМІ вже з’явилися імена і позивні людей, про яких йтиметься нижче.
Я добре знала двох громадян РФ з групи Лісника, затриманих у той день, коли його було вбито.
І я ніколи не повірю, що вони могли свідомо працювати на ФСБ.
Щодо них якимсь чином треба добитися справедливого розслідування і, головне, невидачі їх в РФ, бо їм там не жити.
Це власне, все, що я хотіла сказати. Решта – подробиці.
Їх звуть Паша (Павел Пятаков) і Оля. Позивні Рагнар і Хільда. Вона начебто з Москви, він з Примор’я. Познайомились вони в Україні, на тренувальній базі, де інструктором їхнім був Лісник.
Паша практично не може говорити – у нього серйозне порушення мови. Замість чітких слів він видає абсолютно нерозбірливі звуки. Лише Оля його розуміла і була при ньому за перекладача. Вони завжди ходили разом, абсолютно нерозлучно. Зі слів Олі, проблеми з мовою у Паші – наслідок поранення і контузії, отриманих ще в Росії. В самої Олі – висока ступінь міопії (короткозорість). Ще ті агенти ФСБ, коротше.
Паша – з російських радикальних націоналістичних кіл. У них, зокрема, була група в контакті, до якої Паша писав ідеологічні статті дуже радикальної спрямованості. Називав себе націонал-революціонером. Суть його ідеології – ненависть до держави (режиму) і до олігархів, і революція заради побудови ідеального суспільства, яке існує зараз лише у мріях націоналістів-революціонерів. Мало не в кожній своїй статті Паша закликав до революційного терору і, відповідно, в Україні переховувався від ФСБ. Його шукали, у нього вдома у Росії були обшуки. Мама, яка повністю підтримувала Павла, під час обшуку телефонувала йому в Україну і зі сміхом розповідала, що ФСБ-шники крутять у руках його бутафорську шаблю – думають, певно, яким би чином оголосити її холодною зброєю.
Крім матері, у Павла залишилися в Росії дружина й дитина.
Оля була значно більш потайна, про її минуле я знаю зовсім небагато. Знаю, що вона розлучилася з чоловіком і дуже сумувала по своїх вимушено залишених у Росії кицьках. Батьки її зреклися, рідна мати “стучала” на неї в ФСБ, аргументуючи це тим, що краще хай її дочка сидить у тюрмі, ніж бігає по лісах з фашистами-бандерівцями. За словами Олі, ще до втечі в Україну вона тримала в себе на робочому столі прапорець Правого сектору, шокуючи колег по роботі.
На моє питання, чому вона приїхала воювати за Україну, Оля відповіла, що переслідує власні цілі, і ціль її – знищення нинішнього російського режиму, і вона сприяє цій меті, воюючи на Донбасі.
Оля і Паша призначалися Лісником для агентурної роботи проти “сепарів”, але рвалися воювати, і він не дуже протидіяв цьому. “Они не бойцы, – казав Лісник, – они для агентурной разведки. Но хотят. Хотят. Так что пусть постреляют, пока не очень опасно”. Так що Хільда і Рагнар час від часу чергували на позиціях і взяли участь принаймні в одній сутичці, коли до наших позицій підлізла ворожа ДРГ, але наші вчасно помітили і обстріляли її.
У Хільди була каска з прикріпленими до неї елементами маскування а-ля кікімора – вочевидь, подарована Лісником, бо в нього була точнісінько така сама. У цій касці (і важкому “броніку”) вона несла варту на нашому пості всередині бази. Виглядало це трошечки кумедно, але Лісник так не вважав. Він із захватом казав, як добре це маскування розмиває силует – він підійшов майже впритул, але поки Хільда не поворушилася, не бачив її.
Спочатку Хільда мертво, як партизан, трималася за свою “легенду” – що вона з Донбасу. Я ж прекрасно чула, що вимова у неї – російська, схожа на пітерську. Коли хтось захворів і Хільда запропонувала ПОСТАВИТЬ йому укол, я в обличчя сказала їй, що вона не з Донбасу. Вона зізналася, що так і є, вона з Москви, тривалий час жила в Пітері. Відтоді ми почали спілкуватися. Вона трохи нижча від мене на зріст і має менший розмір взуття, тому усе, що присилалося мені волонтерами, але виявлялося малуватим, ішло їй.
Інші бійці на базі не дуже любили Хільду і Рагнара, поза очі називали їх “півтора бійця”. Думаю, це було через те, що вони демонстративно виконували лише вказівки Лісника, нікого більше не слухали. По ночах працювали в Інтернеті, вставали пізно.
У таких людей психологія – як би це сказати обережно – членів невеличкого осередку радикалів. Такі осередки, як правило, густо просякнуті агентурою спецслужб. Але агенти спецслужб – не такі, як Паша і Оля. Вони хитріші.
Мені невідома теперішня позиція і бажання Паші і Олі, але я впевнена, що вони дуже не хочуть бути переданими до Росії. Треба посприяти, щоб їх якось залишили тут. Бо там їх або надовго посадять, або взагалі уб’ють. А тут – може, через рік “Рошен” збанкрутує, і випустять.