Десятиліттями після Другої світової (та й Першої також) у художніх творах піднімалася тема, як війна ламає, чи пак перекроює людські долі. Хтось, наприклад, був студентом-відмінником, на нього чекало майбутнє блискучого науковця – але почалася війна і він став танкістом. І так далі.
Мене це теж стосується – в енному ступені, мабуть.
За першою освітою я бібліотекар-бібліограф. Колись дуже давно працювала в Національній парламентській бібліотеці. Потім, після вдало написаної статті, мені запропонували роботу в газеті, і 10 років, з 2004 по 2014, я працювала у журналістиці.
Паралельно беручи участь у різноманітних військових вишколах. Коли я цим займалася, не вірила, що колись реально буду воювати. Бо, по-перше, як і більшість, не вірила, що в Україні можлива війна, по-друге, вважала, що навіть якщо вона почнеться – воюватимуть лише військовослужбовці, в т.ч. ті, що з початком війни запишуться в армію добровольцями. Я тверезо дивилася на свої можливості, в першу чергу фізичні, і розуміла, що ніхто мене до війська не візьме. Я була дитиною “від книжки”, а не “від спортзалу”, і до того ж дівчина. Думала, що моя особиста участь у війні, якщо вона все ж почнеться, зведеться до написання репортажу з блокпоста, з якого іноді буде чутно автоматні черги (бо далі мене ніхто не пустить).
АЛЕ ВИНИКЛИ ДОБРОВОЛЬЦІ.
Різного віку, різних політичних поглядів і освітнього рівня. Багато старих. Багато хворих. У “форме №8” (“что достали, то и носим”). Меншість, як наша група, вивчили тактику ще до війни і були екіпіровані на рівні сьогоднішніх ЗСУ. Більшість – у кросівках і казна в чому, воювати не вміли, в атаки ходили приблизно так, як на Майдані, несли шалені втрати – але звільняли українські населені пункти.
Тоді й стало зрозумілим, що абсолютно всі проблеми і перешкоди – ніщо, що має значення лише мотивація. Це стало неофіційним девізом, з яким живу й досі.
З бібліотекарки і журналістки вийшов воїн – далеко не найкращий, але ж і не найгірший теж. Оце коротко про те, що таке добровольчий рух.
Я була в добровольчому русі – спочатку в ДУК ПС, потім в УДА – близько 4 років. Сьогодні я офіцер Збройних Сил України. У мене буває враження, що мої батьки досі не усвідомили, що їхня донька брала участь у бойових діях і є нині військовослужбовцем. Якщо чесно, я ще сама це не до кінця усвідомила 
🙂 Абсолютно чужа доля, ніби вичитана з книжки, яка стала моєю. Бувало різне, але я жодної миті не пошкодувала про це.
Доля була милостивою до нас – більшість моїх побратимів дожили до сьогоднішнього дня. Багато хто досі воює. Не оформлені офіційно добровольці потроху починають отримувати визнання – щоправда, поки що лише на регіональному рівні. На фото посвідчення, яке у День добровольця, за довіреністю вручили моїй мамі.
