Після виступу перед бійцями
***
Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника
Полотна надій моїх юних – за гріш…
Твого обличчя глевка кераміка –
Все, з чого маю писати вірш.
Не цілування по темних скверах,
Не з мокрих прилавків березовий сік –
Я ж тепер вся в фешенебельній скверні,
Котрій наймення – “бальзаківський вік”.
Хоч ти очима всю мене вимуч –
Хлопчику, хлопчику, це вже не те:
Я ж розжилася на власний імідж –
Мені вже троянди шлють у готель!
…Але з липучих вогнів ресторанних,
З високогір’я сяйних авансцен
Виношу, мов зяючу ніжну рану,
Твоє сире півдитяче лице,
Де вилиці – круто, і губи – вперто:
Без жодної скази, аж вогке, – а все ж
З таких проступає готовність на жертву,
Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж!
Стоять у зіницях засльозені свічі…
Ще ти зостався такий – один:
Я упізнала тебе в обличчя
Пам’яттю генів і сновидінь.
Тремчу, неначе автокатастрофу
Раптом угледіла на бігу:
Такий медальйонно-ліплений профіль
В юності міг би носити Богун!
Ти ковтаєш клубок гарячий,
Ти весь іще – з борсань і мерехтінь…
Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу –
Але не можу застерегти…
Цей вірш писався бозна-як давно – як “любовний”: початково він – про зворушеність дорослої жінки закоханістю дуже молодого мужчини. І тільки коли Леся й Галя Тельнюк заспівали його минулої зими, виявилося, що з таким самим почуттям – тільки посиленим, “помноженим” до “родового” – дорослі жінки дивляться на молодих мужчин, які йдуть на війну: на чужих синів. І це почуття впізнається – одразу.
І коли 350 новобранців, із яких абсолютна більшість ніколи не бувала на літературно-музичному вечорі, вірші бачила хіба в шкільній хрестоматії, а з музики чула тільки рускійшансон (“ето будєт опєра ілі естрада?” – питали перед початком, і ще: “ето про кніжкі ілі концерт?”), на останніх тактах цієї пісні раптом схоплюються на ноги і влаштовують кількахвилинну стоячу овацію (“Спа-сі-ба!”), ти розумієш: вони впізнали. Невідомо як, невідомо звідки – яким незатлумленим інстинктом. Десятиліттями все робилося – і з ними, і з їхніми батьками, – для того, щоб відбити їм той інстинкт: здатність відрізняти ЖИВЕ чуття – від ПІДРОБНОГО. Про перше з тролячими посмішечками говорилося: “неформат”, і “ринок діктуєт спрос”, другому давалась зелена – ні, не вулиця: восьмисмугова автострада! – щоб жодна травинка не пробилася крізь потужний пластик “братнього” “ентертейнменту”…
І все намарно. Одного щирого доторку досить – і весь пластик вилітає з вух. Ви програли, таваріщ Сурков – з усіма вашими українськими “колегами” по зачистці духа.
І в кінці цілий зал співає разом із Сестрами а-капела “Рядок з автобіографії”, – громохко відбиваючи такт ногами й долонями, як у тулумбаси, легко й природно вимовляючи незвичні, ніколи досі не вживані слова, – і очі їм сяють, і обличчя в них натхненні й прекрасні, і тобі мурашки йдуть поза плечі, коли ти чуєш ці слова (свої слова!) в їхньому виконанні – чоловічим військовим хором:
Хай не славою – Бог там з нею! –
Як присягою на шаблях,
Мої предки владали землею –
Їм належала ця земля!..
…Ми переможемо, так. На найголовнішому – “тонкому” – плані (а це дві третини діла!) ми вже перемогли, – залишається довести діло до кінця. Бо “можна навчити народ думати чужою мовою, але доки ви не навчите його ВІДЧУВАТИ чужою мовою, цей народ залишатиметься непереможним” (с)Т.С.Еліот).
Бережи вас Боже, хлопчики. Повертайтеся живими.
