В День Києва напишу дещо, після чого мене точно в розряд столичного сноб’я запишуть. Але так відчуваю.
Отже, найбільша проблема Києва – у відсутності киян. Я зараз абсолютно не про те, хто де народився. Хоча… і про це теж.
Почнемо з того, що булгаківсько-шоломалейхемівський Київ загинув остаточно підчас Другої Світової. Після чого в майже порожнє місто линули хвилі переселенців з сіл. Таких хвиль було дві – одразу після війни та в 60-70-ті, коли почалося масове будівництво спальних районів.
Нічого поганого в цьому нема – навпаки, добре, коли краще з села їде в місто. На цьому постали всі європейькі країни та столиці. Погано, натомість, що, фактично, не було кому навчити цих людей стати міщанами. З відновленням Незалежності процес галопуючої міграції людей до Києва тільки пришвидшився. Причини – очевидні, нормально заробити донедавна можна було тільки в столиці. Та й зараз ситуація майже така сама, просто відкрилася опція “на полуниці до Польщі”.
В результаті, ми отримали парадоксальну ситуацію, коли величезна кількість людей, які населяють Київ, не вважають його Батьківщиною. “Їздити на свята додому” й жартики про “день звільнення Києва” – це вже не зовсім жартики. Повторюся, проблема зовсім не в тому, хто корінний, а хто – ні. Проблема в тому, що в Києві через шалено-швидку урбанізацію сільського населення набилася чимала маса людей, які гадки не мають, що таке бути мешканцем міста. Їм абсолютно пох не тільки на якісь там історико-архітектурні пам’ятники – їх світ закінчується дверима їхньої квартири. Для них нема Києва як головної цінності – він для них є просто засобом виживання.
Прекрасно-сумним свідченням правоти моїх слів є, фактично, повна відсутність такого поняття як місцева київська політика. І це в місті з бюджетом понад 60 млрд грн. на рік! Просто дуже мало киян – тобто, тих, хто відчуває свою відповідальність за це місто, хто думає трохи більше ніж про власний унітаз. Те, що з’явилася невелика генерація чесних активістів, які боряться за збереження Києвом хоч якоїсь подоби нормального міста – це так, але це просто дріб’язок в плані кількості, надто ж у порівнянні з тими, кому глибоко насрати.
Як це вилікувати і чи є в нас шанс? Не буду оригінальним – тільки час й покоління. Критична маса населення має відчути це місто своїм, а не тільки цицькою, з якої вони смокчуть бабос. Головне питання – чи дадуть нам цей час микитасі з непопами й столарами, які й так перетворили за останні 15 років мій зелений парадайз дитинства в нашарування гидотних бетонних джунглів.
Й так, з присмаком шаурми, не треба оцих з понтом богемних приколів про “не знаю никакой шаурмы, даешь лавандовый латте”… Ну, а тепер давайте далі розписувати няшні поздоровлення про “каштани” і “перепічку”. Коли місто, на жаль, на очах перетворюється на дико незручний хаос безликих багатоповерхівок.
