Надтріснутий голос брата

Знову росіянин – відомий, з тих, які справляють безпосередній вплив не тільки на общественное мнение, а часом і на public opinion, – висловлюється про нас із вами у спосіб, м’яко кажучи, принизливий. 

При цьому він починає нібито здалека, з географічно безпечної для нас віддалі, до того ж із внутрішньо-федеральної перспективи з її незліченними «автономіями».

Казань, заявляє він, «все-таки в большей степени русский город». Більшою мірою «русский», ніж «татарский», слід розуміти. Хоч від Габдулли Тукая нікуди вже в тій Казані не дінешся, про що відомий росіянин щиро жалкує: краще б так великого Лобачевського вшановували, як отого цілого Габдуллу. Проте «фарш назад не прокручується» (в російській м’ясорубці?), і відомий росіянин змушений «смириться с Тукаем этим и с Салаватом Юлаевым в Уфе».

Окей, цікаво, до чого ти ще договоришся, думаю собі, перебігаючи очима стейтментросіянина далі за текстом. Його, до речі, вміщено не де-небудь, а в моїй улюбленій рубриці «Дерьмометр», яку ще іноді називають «Говномер». Справжнє гівно ще попереду, передчуваю я. Вичавлюй його, хлопче, давай вичавлюй. Тужся, як кажуть твоєю великою могутньою мовою.

Тут варто зауважити, що цитований росіянин з усіх своїх нинішніх компатріотів далеко не найостанніший і точно не найгівнистіший. Як журналіст він вважається незалежним, а десь навіть і опозиційним, за що режим Путіна неодноразово його травмував (у прямому сенсі, фізичному), насилаючи «невідомих зловмисників» з металевими прутами та іншими традиційними знаряддями важкої бандитської праці. Тобто постать він, як кажуть у таких випадках, суперечлива, й українська Вікіпедія це охоче підтвердить, цитуючи його вислів з березня 2014 року – саме коли ті ж таки його компатріоти всіма зеленими чоловічками навалювалися на Крим. Цитата (в російській Вікіпедії ви її не знайдете) звучить отак: «…я, до речі, давно вважаю, й не передумав, що Бандера і Шухевич усе робили правильно і їхня боротьба була виправдана. Зрозуміло, це національні герої України, і шкода, що у росіян не було свого Бандери».

Саме так – радикально, відверто і, погодьмося, сміливо. Всередині розбурханого патологічного кримнашизму – самотній голос російського брата, що такими от писаннями у блогосфері знову наражає себе на згадані металеві прути.

Тож я не зовсім упізнаю його, коли тепер, якісь чотири з великим гаком роки по тому, йду далі за текстом «Говномера» і дізнаюся, що «нет никакого Мустая Карима, его придумала советская переводческая школа». Принагідно я трохи зі згаданого Мустая зловтішаюсь: отак тобі, думаю, великий башкирський класику, віддячено за твої крилаті слова «Не русский я, но россиянин»! Виявляється, що тебе «нет никакого». Хоча цитований блогосферник тут-таки начебто підчищає свою нетактовність: «Опять же прекрасно, что он россиянин башкирского происхождения и все такое». Проте в наступному реченні знову дає волю расизму: «Но тоже, чтобы башкирский великий, уважаемый и все такое народ доказал мне свое равенство моему народу, русскому, при всем уважении я не могу».

Стилістика цього речення «при всем уважении» жахлива. Можливо, саме в такий спосіб мова карає за бруд думок, виставляючи на показ не лише неохайність, але й ницість?

Поставивши, отже, на місце своїх федерально підпорядкованих Габдуллу, Салавата й Мустая, герой «Дерьмометра» не зупиняється, несеться далі й виходить на глобальний рівень: «Вот я сейчас в Англии. Конечно, английский народ великий – и потому, что он дал миру и Шекспира, и Гарри Поттера, и потому, что он завоевал полмира, и по всему. Но есть народ туркменский, тоже, наверное, клевый, но при этом мы понимаем разницу масштабов, разницу вкладов. Есть мировые культуры, есть локальные культуры. Есть вообще спорные культуры, как те парни, которые американского проповедника из луков на днях убили, если помните».

Зупинившись на цьому місці, я на мить переводжу подих і фіксую за цитованим гівнометром його щойно відкриту тріаду: культури світові, культури локальні, культури спірні. Тріада, звісно, й сама дуже спірна, непереконлива, а з формально-логічної перспективи взагалі дебільна, бо «спірні» ж, як на те, не виключає ні «світові», ні «локальні».

І тут лайнюк видає останню фразу, заради якої вся та його пурга дотепер і неслася: «То есть глупо отрицать, что не то что некоторые равнее – что у одних вклад больше, у других меньше, третьи – вообще украинцы, извините».

За такі слова, думається мені, варто б і з луків розстріляти. Але куди важливіше дійти проміжного висновку: поняття «проукраїнський росіянин» звучить усе абсурдніше й неможливіше, а умовний прілєпін однозначно взяв під контроль російські мозги. Особливо там, де це стосується нашої з вами, такої спірної для всіх для них, культури.

І як же нам тепер не скористатися цим історичним шансом?

Джерело


Загрузка...