Дипломатія України не відповідає стереотипам про себе

Прочитав, як емоційні висловлювання зупинили потяг реформ.

Одразу пригадався 2000 р., мій перший тиждень в МЗС. Тоді мені, недосвідченому, але віруючому в змогу подолати будь-які вершини, колеги підсунули на виконання протермінований документ. Я, особливо не розбираючись в тонкощах бюрократичної переписки, підготував відповідь, завізував і передав нагору на підпис.
На лихо для мене і на щастя для МЗС, тодішнім держсекретарем був Олександр Чалий. Як на мене, один із найкращих і найрезультативніших дипломатів, з якими коли-небудь мені доводилося працювати.
Через два дні викликає його приймальня мене і мого безпосереднього керівника.
Я заходжу зі спокійною посмішкою, розуміючи, що нагороджувати мене за перші десять днів ще рано, радитися зі мною навряд чи хтось буде з питань будь-яких зовнішніх взаємин, але й гріха за собою не чую.
Мене і керівника на порозі зустрічає страшний рев Чалого, найкультурнішими словами з якого було: “Ви, что, мудаки, меня подставить хотите?”. Виявилося, що цього листа треба було відправити ще місяць тому. Керівник, Володимир Бєлашов, за дверима сумно зітхнув і попросив не перейматися, мовляв, буває.
Загалом, до цього моменту в моєму активному арсеналі міцних словечок були “дупа”, у виняткових випадках “срака”. Ні, я раніше чув більшість таких слів, але деякі фразеологічні звороти щодо моєї персони і ситуації мене відверто вразили.
Міф про білі комірці дипломатів рухнув безповоротно.
Не знаю, можливо тоді треба було розвернутися, піти з Михайлівської площі і подати резюме в Майкрософт. Але дуже хотів стати дипломатом і бути серед тих, хто відчинять Україні двері в ЄС і НАТО.
Тому, наступив на горло своїм емоціям, згадав бабцине “вступися. Хтось має бути мудрішим і бачити далі за інших”, і залишився

Володимир Омелян