Декомунізація свідомості

0
52

У людини неможливо забрати минуле, це несправедливо. Невірно вказувати на те, що ось ця частина вашої ідентичності хвороблива. Але можна працювати зі зміною мислення.

Майбутнє нас, людей, що живуть в Україні і живуть Україною, як і майбутнє нашої держави має ґрунтуватися на тому, що суспільство не є підкореним державою, натомість держава є підзвітною суспільству.

Суспільству небайдужих і консолідованих людей, для котрих цінністю є свобода, а запорукою свободи є відповідальність. Неймовірно важливим є невідворотність відповідальності за порушення свободи і прав людини, особливо у тих випадках, коли на це йде держава.

Звучить ідеалістично, але все це можливо досягнути, втім, надаючи до широкої дискусії декомунізацію свідомості.

Цінність і повага, гарантування кожній людині прав і свобод, справедливе правосуддя і є відмінністю демократичної держави від тоталітарної.

Тоталітарний режим, котрий деким сприймається як світле радянське минуле, моральний кодекс будівника комунізму, добре радянське кіно та мультфільми, простір високоморальної молоді, чистоти і порядку, велика країна, яку всі боялися і поважали, насправді транслював на людину: мову ненависті, мову недовіри, мову брехні, прищеплював байдужість, спонукав до жахливих вчинків, годував подвійними стандартами.

У людини неможливо забрати минуле, це несправедливо. Невірно вказувати на те, що ось ця частина вашої ідентичності хвороблива і підлягає негайній операції. Будь-яка заборона викликатиме паніку, обурення, страх, заперечення.

Але можна працювати зі зміною мислення, зміною сприйняття себе.

Звичайно, можна пригадати, як пропрацювала з нацистським періодом Німеччина. Але, по-перше, ми говоримо про країну, котру перемогли. А ми вписані в країни-переможниці, в країни-постраждалі від нацизму.

По-друге, ми говоримо про одностайний зовнішній осуд та звинувачення у злочинах проти людяності. З комуністичним режимом СРСР цього не відбулося. Навіть окупаційний режим Російської Федерації часто викликає лише світове «глибоке занепокоєння».

По-третє, ми говоримо про не одномоментні відповідні зміни внутрішніх законів, неодноразове проговорення важкої травми та злочинів, національні та міжнародні судові процеси. В Україні це пакет декомунізаційних законів 2015 року, технічна заборона Комуністичної партії України, навіть меморіальна і топонімічна декомунізація була не надто потрібна людям, в 90-х пам’ятники Леніну валили в запалі ліричного захвату незалежністю, і це швидко минуло, в 2000-х це дійство узурпували праворадикальні рухи, з якими більшість людей не надто прагне себе ідентифікувати.

Тому придушити в собі маленького гітлера психологічно виявилося набагато легше, навіть з точки зору власної безпеки, ніж маленького сталіна, брежнєва, хрущова, андропова чи щербицького.

Соціологи пам’яті кажуть про те, що існує значна частина людей, котрі хочуть втекти в своє минуле, молодість, заховатися в цій пам’яті, бо їх не влаштовує, лякає, відштовхує сучасність, і вони не бачать майбутнього.

Тому треба конструювати майбутнє, котре може виглядати як план, як мрія, навіть як фантазія. А для пам’яті та втеч окрім кінематографа, фотографій, пісень, музеїв терору створювати музеї радянського повсякдення з такими звичними кімнатами жаху — детальну модель комунальної квартири, це навряд чи відродить ностальгію людей, котрі так виростали, і точно допоможе молоді позбутися міфів і химер.

Минуле радянської України конструювалося репресивними органами, тому дуже важливо не лише відкривати архіви, не лише перейменовувати міста і вулиці, а говорити про цей режим як про державу систематичних порушень прав людини, щоб в країні героями та героїнями були люди дисидентського і правозахисного середовища, а не талановитий співак Кузьма.

Це складна і непроста робота, ковбасу за 2 рублі, хай навіть в довгій черзі, хай навіть котру ледь вдалося «дістати», хай навіть у святковому пайку або ж з додаванням паперу, легше возвести на п’єдестал, ніж важливість прав людини. Але потрібно винаходити методи, форми, підходи.

Без поваги до рівня життя людини, без поваги до гідності людини, без поваги до права власності, без свободи підприємництва — ковбаси просто не буде.

І, безумовно, цей режим системою правосуддя має бути визначений як злочин.

Але і зміна топонімів є дуже важливою. В нас не може бути спільного символічного простору з Російською Федерацією, країною-нападницею, котра якраз плекає Сталіна, ностальгує за Дзержинським і грає обмотаними георгіївською стрічкою м’язами переможців Другої Світової війни, це виглядає огидно, особливо коли бачиш гідне осмислення минулого Великобританією та США.

Фантастично шкідливо усвідомлювати, що і в нас, і в Росії, наприклад, молоді подружжя фотографуються біля пам’ятників Щорса, ця синхронність зумовлює легкість прийняття того, що ми — «братні народи, брати-слов’яни, один народ» тощо.

Зрештою, можливо, усвідомлення того, що держава Росія, яка радісно успадкувала та прийняла тоталітарне минуле СРСР і намагається підкорити наше суспільство, допоможе вбити носіям та носійками радянської ідентичності в собі маленького путіна, а разом із ним зникнуть інші комуністичні ватажки.

Джерело

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here