Для того щоб зрозуміти, що діється в країні і чому молодь голосує за Зеленського, варто повернутися до розмови про цінності.
Україні час заборонити слово “цінності”. Хоча б на певний період. Інакше воно перетвориться на порожній звук. Як це вже відбувається зі словами “реформа”, “боротьба з корупцією” або “свобода”.
Під цінностями у нас розуміють все хороше, що протистоїть всьому поганому. Тому про європейські, сімейні або духовні цінності ми говоримо з придихом. А шкода. Бо, якщо серйозно і без пафосу, розмова про цінності допомогла б краще зрозуміти, що зараз із нами коїться.
Приклад — феномен Зеленського. Зараз багато говорять про його російськомовність, совковість (Квартал 95 з’явився завдяки КВН — продукту радянських часів) і можливий прогин перед Путіним — тобто про все, що за його президентства відкине Україну в 2013 рік.
Я не вірю в те, що Зеленський буде хорошим головою держави. Його некомпетентність і відсутність політичного досвіду можуть стати серйозною загрозою для України. Але водночас мені складно погодитися із докорами в тому, що він і його електорат проросійські та просовкові. Просто погляньте на результати першого туру: за нього проголосували й україномовні, і російськомовні. Проросійські та просовкові ставили галочку навпроти Юрія Бойка та Олександра Вілкула.
Тому проблема мови та ідентичностей тут мало що пояснює. Більше розповість дослідження цінностей. Останнє, до речі, проведене у грудні 2018-го, показало, що Україна продовжує рухатися від цінностей виживання до цінностей самовираження. І найбільше зрушення сталося в Одесі та південних областях — там, де за Зеленського, крім рідних йому Дніпропетровської та Запорізької областей, віддали найбільше голосів.
У тому, що феномен Зеленського має ціннісний вимір, переконує й інший факт: його підтримує молодь до 25 років. Але ж ціннісні зміни пов’язані зі зміною поколінь. Те ж дослідження продемонструвало, що саме наймолодша вікова група виборців (18-25) — найменш традиційна і схильна до самовираження. На відміну від тих, кому 26-35 років і старше.
Це покоління обирає Зеленського, незважаючи на ризики. Ось чому цінності не є чимось винятково добрим. Їх зміна може привести як до Євромайдану, так і до Зеленського.
І такий парадокс добре озвучив оглядач Новой газеты. Головну інтригу українських виборів він описав як боротьбу між справжнім Порошенком і новим Порошенком, роль якого тріумфально виконав Зеленський.
Так, результати різні, але механізм той самий. І в його основі лежить бажання змін. До того ж важливо зазначити, що бажання завищені, а тому нереальні. Ось чому марно переконувати електорат Зеленського в тому, що за Порошенка будуються дороги, запроваджено безвіз, проводяться реформи освіти і медицини. Виборці Зеленського це знають. Але вони хочуть більшого. Починають із великих ілюзій, а приходять до великих розчарувань.
До речі, ще один приклад — останні парламентські і президентські вибори у Польщі. Там молодь із вищою освітою підтримала Павела Кукіза, колишнього рок-співака, який є одним із найбільш націоналістичних (додам: антиукраїнських) політиків сучасної Польщі.
Покоління — не біологічне явище, а соціальне. Те, що люди народилися у один і той же час, ще не робить їх поколінням. Вони стають тими, хто вони є, внаслідок соціалізації. Покоління — це прісне несмачне тісто, яке заправляють і солять лідери. Саме завдяки ним молоді люди перетворюються з покоління у собі на покоління для себе.
Головне питання: хто ці лідери? Кого найбільше впізнає і кому довіряє молодь? В українському випадку на цю роль примірялися і Святослав Вакарчук, і Зеленський. Але оскільки Вакарчук відійшов, нішу заповнив Зеленський. Його ефект можна сформулювати ще інакше: на безриб’ї і рак риба. Або: легко бути зіркою, коли місяць не світить.
Під місяцем і раком маю на увазі, звісно, не Вакарчука, а будь-які вартісні політичні проекти, які могли б скласти реальну альтернативу нинішньому політичному істеблішменту.
Те, що їх немає, не означає, що їх не може бути в принципі. Тому повертаюся до своєї тези: ціннісно Україна рухається у правильному напрямку, але цей рух поки нікому капіталізувати. Старших лідерів уже не навчити новим політичним фокусам, а молодь гарна і галаслива, але політично імпотентна.
Сподіваюся, поки що. Кожне нове покоління має право допустити свою частину помилок. Зрештою як інакше порозумнішати, а то й набити собі синців або не обпектися? Біда лише в тому, що за ці помилки доведеться заплатити всім, і ціна висока.
А з рибораками можна боротися лише за допомогою інститутів. Потрібно розвивати платформи, де можуть формуватися якісно нові лідери. Насамперед ті, де освіта має ціннісний компонент. Такі як Києво-Могилянська академія, УКУ, Українська академія лідерства, різні школи громадських лідерів.
Але це забіг на довгу дистанцію. А зараз доведеться обирати між Порошенком, таким, яким він є, і Порошенком-2014 у виконанні Зеленського. Вибір не дуже. Але першого Порошенка я добре знаю і знаю, чого від нього чекати. А грі другого, словами Станіславського, “не вірю”. Різниця, може, і невелика, але для мене вирішальна.
