Настав час поговорити про те, що нас чекає після виборів і як насправді може змінитися політична система. Якщо може.
Підручники з політології нам не знадобляться. Це хімія і фізика описують реальні процеси, а сучасна політика — все більше про віртуальне. Та й мої знання про цю систему черпаються не з книг, а завдяки витокам інформації, які час від часу прориваються назовні.
На жаль, не зможу підкріпити свою розповідь доказами. Тому, щоб уникнути відповідальності, не зазначатиму, про яку країну йде мова. Назвемо її країна У. Це може бути Україна. Або Уганда. Або Уругвай. Але не Узбекистан. Оскільки в країні У вже немає авторитарної влади. І вибори там реальнi, не фіктивні (якщо, звісно, мірилом реальності є регулярна зміна влади).
Отже, уявіть, що вас обрали депутатом за списком однієї з партій завдяки її рейтингу. Рейтинг партії — це рейтинг лідера, вашого альфа-самця або самки, які привели вас до парламенту. І тепер ви маєте відплатити їм лояльністю. У сенсі голосувати так, як скаже він або вона або люди, близькі до них.
Загалом лояльність — річ ілюзорна, як і рейтинг. Чим нижчий рейтинг, тим нижча лояльність. А рейтинг зазвичай схильний падати.
Як же в такому разі отримати беззаперечну лояльність? По-перше, вас можна шантажувати. В країні закони зведені так, що якщо їх не порушиш, то і не проживеш. Кожен — потенційний злочинець. Тому ваша лояльність може базуватися на погрозах: зрадиш — сядеш.
Втім, страх — не найкращий спосіб. Надійніше придбати лояльність. Це означає, що крім звичайної депутатської зарплати у вас буде ще одна — у конверті. Протистояти спокусі складно. По-перше, депутатське життя коротке. Рейтинг партії може не дотягнути до наступних виборів, і другого шансу може й не випасти. А разочок взяти гроші — не гріх. А якщо і гріх, то можна покаятися. Гріх пробачать, гроші залишаться.
По-друге, ви ж не просто берете гроші. Ви берете їх заради високих ідеалів. Тобто за все хороше проти всього поганого. А оскільки ви боретеся за ці ідеали свідомо і невтомно, то і грошей ви варті. Цілком заслужено.
Звісно, в парламенті завжди знайдуться ті, хто не бере конверти. Дійсно ідейні депутати. Але ці щасливі винятки не змінюють загального правила.
А правило таке: аби щомісяця забезпечувати депутатів конвертами, лідер партії має бути дуже багатою людиною. Тому він або вона не можуть кинути бізнес, навіть якщо займаються політикою. Зрештою, політика і є бізнесом. Можна продавати місця у списку або кришувати чийсь бізнес.
Припустимо, сам лідер не займається бізнесом. Тоді хтось має утримувати і його, і партію. Олігарх. Але він дає гроші за умови, що йому відплатять лобіюванням інтересів у парламенті.
Хоча тут можуть виникнути проблеми. Той, хто лобіює свій бізнес у парламенті, нерідко вкладає кошти в різні партії. Хто ж у здоровому глузді покладе всі яйця в один кошик? І тут починається торгівля, хто кому і скільки запропонує, і хто кого перекупить. Той, у кого є влада, може заблокувати того, у кого є гроші. Оскільки влада — козир, який криє будь-яку іншу карту.
Хоча влада теж має свої проблеми. Як переконати депутата відмовитися від суми, запропонованої олігархом, і перейти на тонший («чесний») владний конверт? Тут вступає в гру перший пункт — шантаж і груба сила.
У будь-якому разі партія повинна мати солідну неофіційну касу. Всі розмови про те, що її можна сформувати чесно з добровільних пожертв виборців — лише розмови. За гроші виборців навіть передвиборчу програму не оплатиш.
Перемогти таку систему вкрай складно. По-перше, ніхто не зізнається — це рівноцінно самогубству. По-друге, навіть якщо хтось зізнається, то де взяти докази? По-третє, за політичні скандали тут ще ніколи нікого не карали. Люди так звикли до системи, що одним скандалом більше, одним менше — яка різниця?
Це приблизна схема політекономії законодавчої влади. Схожим чином працюють виконавча і судова гілки. Корупція так глибоко вкоренилася у держструктури, що прибери її — і сама держава може розвалитися. Тому корупція тепер — справа національної безпеки. Але не в тому сенсі, про який ми подумали: вона не підриває стовпи влади, вона сама є цими стовпами.
Зламати систему можна лише одним способом — вивівши її на сонце. Прийняти такий виборчий закон, який збудує партійні каси з держбюджету і зробить депутатські зарплати настільки великими, щоб не виникало спокус.
Але як це зробити у країні, де всі партії на виборах говорять, що боротимуться проти корупції замість того, щоб легалізувати її? Адже вони знають, чого хоче виборець. І остання річ, яку він готовий почути, — це про великі зарплати народних обранців. Там, де править популізм, корупціонери можуть спати спокійно.
Ось так і живе країна У. Не кажу, що вона приречена до такого життя. Як показує Transparency International, у двох із трьох країн — в Україні та Уганді — корупція з часом все ж знижується, а третя (Уругвай) навіть вибилася до найменш корумпованих країн світу.
Колеса демократії перемелюють повільно, але борошно все ж є. Якщо хочемо, щоб вони крутилися швидше, давайте не плутати жорна з вітряними млинами. Тим паче — міняти їх місцями.
