Я зрозуміла… руйнація нашої особистої цілісності починається з наших поїздів.
Я давно не каталась залізницею, а тут їхала в ніч, спека, ні грамини свіжого повітря, немилосердно пахнуть втомлені тіла, жінки роздягнуті до трусів, ноги які стримлять тобі в обличчя, жіночка, котра хропе як скажений трактор всю дорогу… Все це позбавляє віри в людство.
Приходилось воскресати в памяті людські обличчя з Вінниці, щоб не заманьячити остаточно і не завити сучкою на весь вагон. Від того ставало краще.
А ще от за годину до прибуття кондуктор ходить і кричить що пора вставати, і нагадує, смикаючи за ногу. Навіщо? 5 ранку, кому не вистачає півгодини на збори?
А потім вокзал… купа таксистів. Викликала собі – стою, чекаю, приватники бігають, заглядають в очі, і довірливо кажуть “Поїхали, довезу найшвидше і найкраще”. Даю зрозуміти, що добре знаю місто і що приїхала додому і запитую скільки коштуватиме.
Він вже відкрив двері своєї убитої бутилочно-зеленої ниви “За сто доїдем”. Я аж гикнула))) За сто… Та щас! Підїхала моя аккуратна таксистка з чистим білим авто і тарифом 31 гривня. Він закрив двері і мабуть подумав “Сука какаята жадная”.
Але взагалі все добре. люблю ранній, вмитий і трохи заспаний Київ.
Доброго вам дня!
