Я завжди намагаюся зайве не зрадофілити, але вчорашня ситуація викликає претензії суто до українських правоохоронних інституцій.
Врешті-решт, питань немає навіть до Московського патріархату та бразильця.
Що мали зробити МПшники, коли до них прийшов бойовик?
Як ФСБшна агентура? Прийняти, ніби ж як свій.
Як відповідальні перед законом громадяни? Прийняти, у нього не було юридичного забов’язання знаходитися під вартою.
Як християни? Прийняти.
Тобто їх поведінка у всіх сенсах очікувана.
Він ховався?
Це важко назвати переховуванням, монастир на Голосієво людне місце. Голився та стригся він у центрі міста. Швидше за все, пішов він до монастиря, бо йти було нікуди.
В посольство його, від гріха подалі, привіз настоятель монастиря. Тобто до вчорашнього дня він знаходився в монастирі, і схоже втечі не планував.
У дипвідомство Лусваргі не прийняли.
І навіть наше вчорашнє «полювання на бойовика» тускніє від усвідомлення попередньо написаного.
Мова йде не про наших ворогів. Мова йде про те, що у нас не працюють механізми депортації, обміну, координації між силовиками. Це збурює суспільство та сіє внутрішнє напруження.
Врешті-решт, я не хочу водити полонених ворогів по вулиці наче худобу, бо ми морально стоїмо вище. Не подумайте, що у мене синдром Савченко, вчора по-іншому бути не могло! Бо коли не працює держава, говорить вулиця.
Всі у цій історії передбачувані. І націоналісти, і москалі, і цей морально-зламаний бойовик. Незрозуміла тільки таємнича воля силовиків, а точніше їх безвідповідальна відсутність.
