За моєю спиною Майдан, блокада Криму й 2 травня: так і треба жити

Мої однокласники та одногрупники одружуються, хто зараз в РФ, хто навчається на мента чи прокурора.

З більшістю з них мені ніколи не було про що вести бесіду. Зараз, коли я зустрічаю багатьох з них (не всіх), то крім “привіт” нам нема про що говорити.

Для багатьох з них пріоритетом є клуби, красиве життя та бабло і ще раз бабло. Я ніколи не любив клуби. Як і гроші. Їх не забереш за собою в могилу.

Деякі з них, коли я ховав своїх друзів, що гинули від руки окупанта, мені казали “я выше вашей политики, я туда не лезу”. Для когось це люди, країна, а комусь – політика. Але я не дивуюсь і не засуджую. На то вони й раби, аби не підіймати писок вище миски з їжею.

Лише з одиницями з тих, кого я знав до Майдану, мені є про що поговорити.

Вони одружуються. Тусять. Понтуються батьківськими тачками чи новими дорогими подарунками хахалів. Для них горе – розряджений телефон та зламаний ніготь.

А я на блокаді Криму.
Хоча маю навчання закінчити, по мені відкрито не одне кримінальне провадження і вистачає проблем особистого характеру.
За моєю спиною Майдан, 2 травня, політичні репресії і багато ще того, про що не варто розказувати дітям.

І я не жалкую.

Мені не соромно за себе і своїх братів. Ми на вірному шляху, без значення чим цей шлях нам обернеться: УССД, тюрмою чи кулею.

Можна жити 20 років, і пізнати життя в певній мірі, а можна померти у 80, не бачивши світу далі свого телевізора.

Сергій Стерненко 

Загрузка...