Як рік війни змінив психологію українських журналістів

Сьогодні виповнився рік, як я воюю.

У так звану “зону АТО” приїхала у кінці квітня минулого року, а перший мій вихід був якраз 28 червня. Це був історичний вихід, бо саме тоді правосєкі познайомилися з командуванням 93-ї бригади і почали відтоді спільні операції.

ДУК “Правий сектор” тоді ще не воював, бо не було зброї. Самої назви – “ДУК ПС” – ще ніхто не чув. На той момент у нас за плечима було лише кілька зухвалих вилазок малими групами (у найпершій і найбільш гучній – ті, хто в темі, знають, про що я – брав участь особисто Дмитро Ярош). Був порятунок правосєками групи “Донбасу”, що потрапила у засідку в районі Карлівки. Був також рейд на Красноармійськ – з позиченою нам зброєю, яку одразу ж після операції довелося повернути.

Ми сиділи на базах і чекали, коли нам дадуть зброю. Її, ясна річ, не давали, хлопці психували, частина розбіглася по інших батальйонах, де була можливість воювати… Тепер, після року війни, це давно не дивує. А тоді ми дивилися на світ розширеними від обурення очима – як же так, війна ж іде, ворог озброюється, захоплює склади, час грає проти нас – а ми сидимо тут без діла, бо нам зброї не дають! Теж, між іншим, планували брати склади. Кілька навіть розвідвилазок було у бік тих складів, але щоразу переконувалися, що не можемо гарантувати відсутність жертв серед солдатів, які їх охороняють.

У цих умовах нам якимсь нереальним чином вдалося озброїти першу ДРГ – 12 чоловік. У нас був один ПК, один гранатомет, одна снайперська гвинтівка, кілька мисливських карабінів на базі АК, перероблених на стрільбу чергами, два чеських контрабандних АК і один справжній армійський автомат, за який подяка тоді ще батальйону “Азов”. Кожен мав по 4-5 рожків, не більше, набої були мисливські – скуплені у всіх магазинах Дніпропетровська і Дніпродзержинська на мій дозвіл. Окрема подяка продавцю в одному з мисливських магазинів Дніпропетровська, який, поглянувши на нас, продав нам також набої іншого калібру, на який ми не мали дозволу, ще й тихцем перехрестив у спини.

І пішли ми у рейд по зброю. Виїхали за крайній армійський блокпост (тоді це було зробити вкрай важко, бо нас ще ніхто не знав, могли обстріляти попри всі домовленості з командуванням – і не раз саме так і бувало). “Спокійно, друже. Поклич командира. В машині сидить група. Я зараз ввімкну світло, покажу, добре? А потім ти підеш і покличеш командира. Тільки спокійно”. А солдатика всього мало не трусить…

Перейшли поночі лінію фронту. Пройшли кілометрів 15 – переважно полями. Колір “мультикам” вночі у полі жита чи пшениці маскує ідеально – але як тільки потрапляєш на звичайну темну “зеленку” – стаєш на ній яскравою світлою плямою. Це трохи нервувало, особливо коли супротивник вішав “люстри”.
Через затримку на блокпості через “їхнє” село проходили вже на світанку. Сильно гавкали собаки. Будь-який сільський мешканець міг нас побачити, порахувати, донести… Село проскочили на максимальній швидкості, враховуючи наплечник і БК, я трохи видохлась.

Пройшли село і зробили засідку двома групами – одна на старому цвинтарі над дорогою, друга з іншого боку дороги у напівзруйнованій будівлі якоїсь ферми. І стали чекати. У нас була інформація, що цією дорогою часто катаються невеликі озброєні групи “сепарів”. А нам потрібна була зброя…

Я була в тій групі, що залягла на цвинтарі. Виставили вартових, решта лягли відпочивати. Перед тим, як лягти, я зняла наскрізь мокрі від роси берці і поставила їх сушитися. Десь о сьомій прокидаюся – а от і зброя прийшла. Певніше, приїхала на мотоциклі. Двоє місцевих дядьків з автоматами – з тих, що стояли на “сепарських” блокпостах. Прийшли вони просто на цвинтар, провідати могили, бо була неділя. Сіли біля надгробку у 15 метрах від нас і палять.
Ми довго думали, чи варто ризикувати провалом запланованої операції заради двох автоматів (які запросто можуть виявитися карабінами) – бо якщо взяти і роззброїти тих дядьків, доведеться потім 15 км звалювати звідти – але вже по світлому, і практично без відпочинку після ночі – і вирішили зрештою, що будемо їх брати тільки якщо вони нас помітять.

Вони нас не помітили. Побули трохи біля могил та й поїхали в село.
Найкумеднішим у цій ситуації було те, що я ж була боса, а доморощені “сепари” всілися майже там, де сохли мої берці. І мені довелося виповзати з кущів на відкрите місце, по-пластунськи підповзати майже впритул до них, хапати берці і знову повзти в кущі :))

До вечора на цвинтар ще кілька разів приходили місцеві, але вже звичайні, мирні, без зброї. Ніхто з них нас не помітив. Наш командир був застуджений і уві сні сильно кашляв. Мене це страшенно лякало. Але місцеві, які не могли не чути цей кашель, взагалі не звертали на нього уваги. Цвинтар був сильно зарослий, і вони думали, вочевидь, що тут є ще хтось з місцевих. Нікому ж і на думку не спаде, що диверсанти у засідці можуть кашляти. Так, реальність – вона така, трохи далека не тільки від художніх книжок і фільмів, але навіть від навчальних посібників для диверсантів

Майже одразу після того, як наші перші озброєні “візитери” пішли з цвинтаря, по дорозі, над якою ми зробили засідку, поїхала наша броня. Три БМП розвідки 93-ї ОМБР під українськими прапорами. Це був такий зухвалий рейд по території супротивника – показати, хто в домі хазяїн, плюс заодно спробувати виявити їхні вогневі точки.

Вони тоді ще, так само як ми, ще були ніякі не круті, і двічі робили зупинки на перекур якраз навпроти тієї ферми, де сиділи наші. Якби там сиділи “сепари” – гаплик був би стовідсотковий – і броні, і особовому складу. А так вони просто, протягом двох діб, які ми там сиділи, катаючись туди-сюди, розлякали нам усю дичину. Зрозуміло, що там, де їздить українська бронетехніка, невеликі озброєні групи “сепарів” не поїдуть. Коли вони зупинилися навпроти нас чи то втретє, чи то вчетверте, я відклала автомат, зняла з себе розвантажку, підняла над головою синьо-жовтий прапор розміру А4 (завжди носила його в кишені як захист від “дружнього вогню”, який рік тому був просто страшною проблемою) – і пішла “здаватися”.

Так ми познайомилися з 93-ю. Вони евакуювали нас звідти на броні (плюс 12 озброєних людей – їм же теж веселіше так кататися) і привезли під Карлівку. Карлівка тоді була ще “сепарська”, і ми були присутні при обстрілі її агітаційними снарядами. У листівках (я кілька штук зберегла собі на пам’ять) був заклик до мирних мешканців виходити з міста, взявши з собою документи і найнеобхідніші речі, а до членів НВФ – здаватися, щоб зберегти життя і отримати справедливий суд.

Далі вони привезли нас у своє розташування і нагодували смачним борщем Смайлик «smile» Того дня ми познайомились з легендарним пізніше комбригом 93-ї – Олегом Мікацем. Вони з нашим командиром обмінялися телефонами. “Як записати?” – питає Мікац. “Валєра, Правий сектор”. “А мене пиши – Олег, 93-я бригада”.
Місяць тому вони вчергове зустрілися, і Мікац зізнався, що страшенно боявся нас тоді, не знав, як себе поводити. Правий сектор все-таки, страшилка з телевізора

Всього ми того дня кілометрів 100, мабуть, проїздили на броні. Для мене це взагалі тоді було вперше, добре пам’ятаю, що потрібні були три руки: одна – тримати автомат, друга – триматися самій, бо здує з броні нафіг, третя – тримати камеру. А оскільки ж рук тільки дві, весь час виникала дилема, чим пожертвувати

Армійці тоді порівняно з нами взагалі не мали жодного сучасного екіпірування, і ми мало не на ходу знімали з себе наколінники та іншу снарягу і дарували їм. Я тоді подарувала одному розвіднику свій другий “сімковий” магазин на 10 набоїв. (Дуже зручна штука, якщо тебе притиснуть на асфальті – ну, і мені під сошки зручно).

Через кілька днів, 6 липня, була перша спільна операція армії (в особі 93-ї ОМБР), ДУК ПС і “Донбасу” – розвідка боєм під Карлівкою. 10 липня була друга спільна розвідка боєм. Ще за деякий час над Карлівкою піднявся український прапор. Наступні півроку ми воювали разом з 93-ю ОМБР в якості їхньої піхоти (техніка їхня, піхота наша), брали Авдіївку, Піски, захищали ДАП… В районі ДАП і досі воюємо пліч-о-пліч.

P.S. Того дня наш наймолодший боєць (позивний “Григорович”) святкував своє 19-річчя і випросив собі в якості подарунку перший бойовий вихід. Згодом він став дуже хорошим гранатометником. Сьогодні йому виповнилося 20.

А “Морпєх” (сидить крайній праворуч) загинув восени під ДАП…

Фото якраз з того виходу – коли армійці привезли нас під Карлівку

11659423_901923666532002_352205415280700001_n

Олена Білозерська