13 лютого 2001 року, коли в Україні розгорталася акція “Україна без Кучми”, президент Кучма, спікер Плющ і поем’єр Ющенко підписали спільну заяву.
У ній вони протестантів назвали фашистами. Єдність влади демонстрували, да. Ющенко навіть казав, що в нього батьківсько-синівські стосунки з Кучмою. Але це не допомогло Віктору Андрійовичу. За два місяці Ющенко був відправлений у відставку.
У лютому 2005 року, після Помаранчевої революції Порошенко чекав від Ющенка призначення на прем’єра. Але, як виявилося, той уклав таємний пакт із Тимошенко. І Юля стала керівником уряду. Після 7-місячної чехарди у владі Юля і Петро були відправлені у відставку.
У липні 2006 року, коли Юля вела перемовини із “Нашою Україною” і СПУ про коаліцію і бачила вже себе прем’єром, а Порошенко – спікером парламенту, Мороз і Янукович пішли на коаліцію. І знову трійка – Ющенко, Янукович та Мороз публічно демонстрували єдність, роблячи рано вранці світлини на тлі АП.
15 грудня 2015 року тепер вже Порошенко, якого у 2005 році розвів Ющенко, а у 2006 році кинули Мороз і Янукович, дає обіцянку і скріпляє її своїм підписом і підписами – Яценюка і Гройсмана. І все це відбувається на тлі постійних звинувачень президентською командою Яценюка у корупції.
До чого це я? Вся ця українська політика – родом із часів Кучми. Її принцип: розводь і володарюй. Одне говорити – інше робити. Обіцяти одночасно кільком посаду прем’єра і спостерігати, як вони чубляться. Розводити одних і підносити інших, не пояснюючи логіки своїх кадрових дій. Говорити про єдність і тримати у кишені дулю. Заперечувати можливу відставку прем’єра, а водночас не пролонговувати імунітет його уряду.
Думаю, Леонід Данилович має пишатися своїми “синами”
