Українцям нелегко дається публічність

0
102

І про жизнь…
Публічність, або Бублічність, як я люблю то називать сложна штука.
Колись я общалась із дуже ізвєстной женщіной Митрофановной. Вона вперше стала головихою ще за Брєжнєва мабуть. І от коли до її чоловіка ходили по простим питанням “цей той як його, випишіть трактор”, то до головихи ходили із сложними житєйськими проблемами, “Митрофановна, скажіть тій суці Андрієнчисі, шоб не відкопувала моєї межі ” або “Кажуть, касірша Лєнка спить з інжинєром , Митрофановна, шо скажете?”. І митрофановна казала, і всі слухали. Даже коли Митрофановна розказувала рецепт квашенини, всі з роззявленим ротом слухали.
І от Митрофановна була в же в дуже почтенному возрасті, як сіла я з нею пити чай і кажу отак, -“харашо вам всі вас слухають і слухаються”. А вона мені, “ех дєточка, шо ти понімаєш. Коли тебе чують то ти часто починаєш мовчати про те шо дуже хочеться сказать. От ти думаєш, не хотілось мені вранці під канторою при всіх сказати Зоотехніку, “ти падло пяне і вонюче, з старого бика Адольфа толку більше”. Але ж не скажу, бо Адольфа жалко, а у зоотехнікової жінки розсада гарна, і дочка у нього молодець. Так шо іноді реально вигідніше коли тебе ніхто не чує. ”
З тих пір пройшло чимало років і тут я така живу якесь своє непонятне життя, живу і думаю отак, “от я щас розкажусь, от я щас вискажусь… ” А тоді в уяві виринають обіжені юзернейми і публічні, “не фоловєр ти мнє, а сволоч”… і тоді я зглажую пости пишу без матюків, толерантно, шоб не обідить, щоб не уколоть, щоб не зачепить. І виходить тоді зовсім не те про що писалося, а шкільний твір на тему “погляд автора на родинні цінності”. Часто я тоді таке витираю і пишу пост страшно многозначний і двусмслєнний, “юхня то всьо”, який згодом теж видаляю. Бо він теж когось обідив, бо обовязково знайдеться хтось, хто гляне в зеркало і напише “ви шо мене юхньой назвали? “.
Бо що б ти не написав, комусь не сподобаються матюки, комусь буде замало матюків, комусь захочеться більше суржика, а комусь літературно-культурологічних рекурсій. І ти потом сидиш над клавіатурою і думаєш як із літер У Й Х скласти свої враження від походу на пошту.
Я мала трохи часу на подумать, трохи часу на подивитися, трохи почитати ваші пости про “сдулась Татуся, за двє нєдєлі ні аднаво поста ” і знаєте шо?
А нічого…. це мої букви і пишу я їх часто тому що їх треба кудись діти, і я якось сама вирішу шо і як писати, а ви або йдете поряд, або щасливо мчите в іншому напрямку, це ваше право, ваш вибір і хай ви будете щасливі, не залежно від моїх букв і тих слів які із них складаються.
Надораніч.

Татуся Бо