Синдром блукаючого раба: звідки в Україні русофіли?

Мене постійно зворушують оці всі мощні відкриття і стєнанія, що хтось ще оказавсь муділой.

Всі ці табакови, міхалкови, кобзони, пореченкови, кінчєви і решта, просто не можуть мислити по іншому. З ними все гаразд. Вони в нормі. Точніше в своїх рамках норми.

Просто люди, які вважали їх своїми кумирами, часто через те, що голос кота матроскіна асоціюється з приємним відчуттям теплого гівна в калготах під час перегляду мультфільму в рамках програми “Спокойний ночі малиши” в 1985 році, або вусатий дядя в білому костюмі красиво заспівав про мохнатого шмєля, чи якась харя з блукаючим поглядом дауна зіграла мусора в серіалі “мусора”, почали розчаровуватись. І робити приємні відкриття, що вони по ту сторону барикад. І будуть по ту сторону.

І люди почали робити висновки. От що головне. В висновках. Ми не з ними. І вони не з нами. І вже не можна відверто сцяти в очі, кажучи що всі люди браття, Россія з Україною одне ціле на віки і вішати всю цю лабуду.

З кожним днем буде все більше і більше українофобії. Вони і так ненавідили все українське. Тихо. І не тільки українське, а і все західне, все демократичне, все вільне. Пакетом. Ненавість в пакеті. А зараз про це можна відверто говорити. Так, вони шовіністи. Вони самі в цьому зізнаються і радіють з цього. Бо війна. Між цивілізаціями. І вони голоси свого менталітету. Бо будь-яка боротьба за свободу ненависна ментальному рабу. Такий собі синдром блукаючого раба.

А тепер вони про це віщають вільно і с огоньком. Бо можна. Зверху сказали, що можна. Подякуємо їм всім за відвертість. І за те, що через їх глупость багато людей почали розуміти, що воно все таке. Хто до того не одупляв.

Бо гівно, як відомо з жопи. Якщо хтось не в курсі про фізіологію. І навіть старі і опитні капрофаги, які все це хавали з задоволенням, почали розуміти завдяки їм, що таке цей Русскій мір, замішаний паличкою на старих совкових кумирах. І звідки він лізе.