Михайлівська площа. Гучний сміх та крики дітей, що зі всіх боків обліпили виставлену для показу техніку. Стомлені військові мовчки спостерігають як діти гнуть на техніці антени, як щось знову дзенькнуло і ледь не відвалилося, лише інколи солдати стурбовано зітхають.
Але це ж діти… Їм можна.
Я проводжу рукою бо металевому корпусу модернізованого Т-64, на якому виблискує палюче сонце. Згадую товаришів, що нещодавно відправилися на фронт. Точиться війна…
Згадую. Зовсім поруч з цим місцем, в ніч перед походом на Банкову, я, братчики, випадкові люди і певно ментівські тіхарі, що помітили підозрілу компанію, вели жваву розмову щодо необхідності вдатися до силових дій проти режиму. А там на сцені войовничі промови знову намагалися підмінити скаканням та вакарчуківським завиванням.
Тоді ми почали формувати імпровізовану самооборону: тягали цеглу з сусідніх дворів, знайшли трохи арматури, яку заховали за клумбами, а хтось озвучив думку, що непогано було б зварганити коктейлі молотова… І були бої, і було сум’яття, і були герої, і були загиблі, і були штурми міст, і оточення, і відступи, і нова армія, і військові паради і з’явився гонор, що в плавильних печах вилився у нову українську зброю та техніку.
Майже 5 років тому на цій площі почали розливати бензин по пляшках, тепер на площі діти і танки.
Війна і зброя – це у нашій крові і цим безтурботним дітям ще доведеться воювати. Але я вдячний Богу, що їм доведеться воювати під українським прапором.
Зі святом!
