На цьому відео – моя розмова з покійним Лісником – Сергієм Аміровим, Олегом Мужчилем.
Не інтерв’ю – просто балачки під час спільної поїздки у машині. Записані абсолютно випадково, але не приховано, тому якихось сенсаційних таємниць ви там не почуєте. Зате почуєте живий голос людини, її манеру спілкування, хоч трохи дізнаєтесь, про що вона розмовляла, над чим жартувала тощо.
Це відео знімалося виключно “для себе”, публікую його лише тому, що Лісника вже немає і його постать, його особистість раптово зацікавили багатьох. А він був живою людиною. Усі ми живі люди, а не функції (героїв, зрадників, патріотів, диверсантів, агентів ФСБ тощо).
У тій великій статті про Лісника, писаній вночі у потязі, по дорозі з передка, я, звичайно, багато про що не написала. Може, й правильно, адже пост і так вийшов завеликий. Але навіть у найкращій статті важко “побачити” і “почути” людину – її, наприклад, оригінальну південну вимову, з легенькою, скоріше приємною, ніж дратуючою картавістю. У ньому взагалі сильно відчувалась південна кров, коли я сказала про це, він розповів, що у нього в роду були цигани.
Спочатку йому і двом його людям виділили на базі спільну на трьох кімнату, але через пару днів він переселився у маленький окремий будиночок-сторожку – “хатинку Лісника”. Жив там один, лягав пізно. Одного разу до “хатинки Лісника” залетів кажан. Наш командир, що був у цей час із Лісником на нараді, з радісним криком побіг за моїм Комцею, мною і камерою – хотів зняти на відео розкішне полювання Коми на кажана. Кажан – символ військової розвідки, перш за все – ГРУ, і одразу виникла ідея зняти символічне відео, можливо, навіть заставку для всіх майбутніх відео про діяльність нашої групи. Але Лісник не стерпів такої наруги над Божою твариною і емблемою військових розвідників і потенційну Комчину жертву випустив.
Одного разу командир потрапив до лікарні, і Лісник залишився на базі за старшого. Йому це не подобалось – казав, що з нього зробили “тузика” (тобто того, хто повинен охороняти базу і на всіх гавкати). А він звик до вільного плавання – у нього були постійні поїздки, зустрічі з людьми. Він мав кваліфікацію фронтового розвідника, але значно більше тяжів до агентурної роботи – це було дуже помітно, власне, нею він і мав у нас займатися. Добував багато інформації, вона часто підтверджувалась, хоча й не завжди.
Втім, обов’язки в.о. командира він виконував цілком нормально. Одного разу була маленька пригода: Лісник підняв особовий склад по тривозі, сказав, що отримано перехват: на нашу базу “сепари” зводять важку “арту”. За його наказом ми блискавично зібрали все найнеобхідніше (в першу чергу зброю і БК) і залишили базу. Пару годин ми переховувались неподалік, Лісник весь цей час залишався на базі з парою людей. Потім приїхав і сказав, що можна повертатися, небезпеки більше немає, бо “сепари”, вочевидь, помітили, що ми залишили базу і обстрілювати її не будуть.
Наші хлопці були у повній “непонятці”, адже багато хто з них пройшов Піски та інші подібні місця, там важка “арта” працювала безперервно і зовсім не була приводом кудись від неї втікати. Я ж від самого початку вирішила, що це учбова тривога, щоб пацани не розслаблялися. Потім я по-дружньому запитала Лісника, чи справді тривога була учбовою, але він, як партизан, стояв на своєму: тривога була справжня.
Він дуже любив побалакати, часто уривав співрозмовника. Для мене розмови з ним були віддушиною: не секрет, що на фронті непросто знайти людину, якій можна читати вірші улюблених поетів і яка про твого улюбленого історичного діяча, біографію якого ти вивчала років із п’ять, знає майже стільки ж, скільки ти. В історії він взагалі – шарив з великої літери.
Я часто радилася з ним з різних питань. Він ніколи не відмахувався, завжди заглиблювався у проблему, щось відповідав, з військових тем – майже завжди по ділу. Коли була проблема, як витягти наших полонених, він сказав, що якщо зі смертельним ризиком для життя залізти на ворожий блок і вкрасти звідти парочку “сепарів” – то це буде непотріб, місцеві алкаші чи наркомани, за яких полонених “правосєків” не віддадуть. (І мав у цьому, на жаль, повну рацію). Але далі він пропонував вирахувати і викрасти родичів якого-небудь впливового “сепара”, які живуть на контрольованій нами території, якщо знадобиться – калічити їх під відеозапис. Коли “сепари” погодяться на обмін – не їздити з полоненими на “нуль”, як це зазвичай робиться, а, дочекавшись підтвердження, що наші відпущені, випустити їх – наприклад, десь під Києвом. Коли я, сумно погодившись, що це спрацювало б, сказала – а що толку, якщо ми не можемо на це піти, він щиро здивувався – а чому, власне? Ярош забороняє? Так не казати Ярошу.
Хто з нас двох був правий у тій ситуації, я абсолютно чесно не знаю. Я не погодилась на викрадення і катування “сепарських” родичів і залишилась при своїх моральних цінностях, а наші хлопці, катовані “сепарами”, залишилися у полоні. Багато хто, думаю, пам’ятає мій пост, як “офіційні структури” кинули нас з обміном, помінявши нашого важливого полоненого на іншу людину. Життя, друзі, – складніша штука, ніж видається.
Щоразу, коли у нас виникала проблема на інформаційному фронті, Лісник миттєво народжував ефектний месидж для суспільства і пропонував мені його поширювати. Я відмовлялася, бо ті месиджі відповідали дійсності, в кращому разі, відсотків на 50, і я, з моєю звичкою тремтіти за власну репутацію, піти на це не могла. Він з цього відверто сміявся, він просто не мислив у таких категоріях. Іноді мені здавалося, що Лісник – це чистий інтелект, як комп’ютер, без поняття про добро і зло. Але ж він на комп’ютер не був схожий абсолютно. У нього було почуття гумору і живі блискучі очі.
P.S. Зараз хтось знову почне писати, що я “обхаяла” загиблого героя. Таке зазвичай пишуть люди, звиклі до пропагандистських лубків замість правди. А я просто написала те, що насправді було. І так постійно доводиться приховувати те, що знаєш, якщо ця інформація може нашкодити справі або хорошим людям. Зараз, на жаль, той випадок, коли правда вже нікому не може нашкодити.
