У кожного свій день початку війни.
Для мене війна почалася, здається. 27 лютого, коли я будучи народним депутатом ВР інкогніто приїхав в Крим, пройшовши непоміченим усі блок пости гібридних окупаційних підрозділів Путіна, провів серію зустрічей в українських підрозділах Криму і зрозумів, що ні хрена ці підрозділи воювати не будуть. А ми ж вважали, що у нас є армія.
Думаю, щось подібне відчув і мій дід ще 22 червня 1941 року, коли бомбили Київ. Він спокійно жив у місті, займався якимись своїми важливими справами і теж думав, що у його країни є армія, яка його захистить. Не захистила. І навіть він сам, вдягнувши шинель, не зміг змінити ситуацію – загинув під Києвом.
Війна завжди починається невчасно, коли її починаєш не ти. І тоді 22 червня 1941 року, і тепер – 20 лютого. Війна почалася несподівано. І зверніть увагу, в обох випадках було віроломство, коли союзник нападав на союзника: Гітлер напав на союзника Сталіна, маючи велику угоду про дружбу, Росія напала на Україну, хоча ці країни згідно такого ж великого закону про дружбу вважалися союзниками.
Що треба робити, щоб не було такого віроломства? Треба обирати нормальних союзників, а не Гітлера чи Путіна. Коли ти маєш нормальних союзників, ти принаймні, маєш шанс на перемогу. А коли ти визнаєш своїм союзником Третій Рейх Гітлера і РФ Путіна, єдине на що ти можеш розраховувати – на віроломний напад.
Тоді цивілізовані країни допомогли здолати Гітлера, зараз усі ми віримо, що прогресивний світ допоможе здолати Путіна. Як бачите, історія повторюється. А значить перемога все ж таки буде за нами!
