5 років тому не привітав майже нікого з жінок з 8 березня, крім Мами і ще кількох особливих у моєму житті. просто було, м’яко кажучи, не до того.
8 березня 2014 року разом з Олег Ляшко та іншими побратимами полетіли у Крим.
Це був тільки початок московської агресії і ми щиро сподівались на адекватну реакцію влади і порятунок Криму.
Прилетіли вранці звичайним рейсом, економ-клас, Ляшко був у картузику і темних окулярах, і мовчав, щоб не впізнали по голосу. Ми нічим не привертали увагу і спокійно вийшли з терміналу аеропорту Сімферополя.
План був такий. Напівінкогніто записати Ляшка на студіях місцевих телеканалів АТР і “Чорноморка” (я просив редакторів цих каналів не афішувати приїзд Ляшка). На ефірах він мав закликати кримчан не вестися на московські провокації, чинити опір окупантам і – найголовніше – донести до них, що ми їм не вороги і не кривава хунта, яка хоче їх вбивати, що ніхто не заборонятиме їм розмовляти на тій мові, на якій їм зручно, що тиранія Януковича безбожно обкрадала і їх, кримчан, тому те, що ми повалили цей антинародний режим у Києві – перемога нас усіх, зокрема і Криму.
Далі мали проїхатися по українських військових частинах, щоб донести до них: якщо ворог стрілятиме – треба стріляти у відповідь. Заночувати збирались у одній з військових частин, щоб показати бійцям, що ми разом з ними.
Коли вийшли з аеропорту, прочитав, що напередодні в Сімферополь закликати до єдності України прилетів Святослав Вакарчук, і зєльониє чєловєчкі заблокували його і тримають у заручниках у VIP-терміналі аеропорту.
Кажу Ляшкові та іншим: “Пішли Славу визволяти! Своїх у біді не лишають…”.
Перед входом у VIP-термінал нас оточили ці ж зільониє чєлавєчкі, привезені з Московії, але називали вони себе “самооборона Крима”. По рожах видно, що чисті урки. За командира у них був відомий терорист Самвел (якого насправді звати Армен), який постійно світився у російських ЗМІ на початку агресії. Після Криму його бачили на Луганщині серед бойовиків ЛНР. Потім цей персонаж кудись зник. Ймовірно, вбили свої ж. У ватніків за весь період окупації – жорстка міжусобиця.
В результаті, зільониє чєлавєчкі затримали і нас. І 7 годин протримали у заручниках. Зрештою, відправили на Київ, заявивши, що на території Криму кожен з нас – персона нон ґрата.
Називати це полоном у мене язик не повернеться. Всі живі. Ніхто не бив, тільки погрожували. І навіть пропонували їжу, від якої ми, звісно, відмовились.
Користаючись відвертою тупістю ватніків, я став курити біля відчиненого вікна і …героїчно зліняв. Зільониє чєлавєчкі на вулиці поряд не звернули на мене уваги – вони не знали мене у обличчя. Згодом зустрівся з журналістами АТР і “Чорноморки”, дав їм коментарі щодо цієї ситуації. Після цього – своїх ніколи не залишу – повернувся в аеропорт. Самвел-Армен невдовзі дізнався звідкілясь, що я спілкувався зі ЗМІ, тому кричав, що відріже мені язика.
Зрештою, ми повернулись у Київ, а вже на наступний день були в Луганську.
Це я до чого пишу. Не просто згадую. А роблю висновки. Якби тоді, три роки, власть імущіє послухали Ляшка, а не називали його провокатором і розпалювачем війни, і якби вони почали дієвий спротив окупантам у Криму – там зараз, ясна річ, був би той кошмар, як зараз на Донеччині й Луганщині.
Але якби АТО почалась б у Криму – на Донбасі нині був би мир і спокій. Агресія завжди наростає, наче сніговий ком. І якщо не вибивати ворога із Донбасу – вони підуть далі.
Сумую за Кримом і вірю, що скоро ми повернемо його Україні. Смерть московським окупантам!
