Спогади про Маріуполь у 2014 році. Чорні сторінки новітньої української історії

8 травня 2014-го року щойно створений батальйон “Азов” мав захистити від захоплення сепаратистами Приморський райвідділок міліції в м. Маріуполь. Олег Ляшко з самого ранку виїхав до Центрального РУВС, щоб особисто контролювати всі дії керівництва Маріупольської міліції.

Згідно розробленого вночі плану ми розділилися на дві групи. Я на чолі першої, кількістю 15 чоловік, виїхав у місто. Щоб не блукали Маріуполем, нас супроводжувала міліцейська машина.

Дорога через затори та світлофори зайняла кілька годин. На наше здивування, довкола об’єкту було все спокійно. Хтось з хлопців пішов пити каву, хтось шукав вбиральню. Тут з’являється Ляшко з різкою фразою:
– Октан, хай всі потреби справляють на голови сепаратистам.

Виявилось, екіпаж, що нас супроводжував симпатизує ватнікам. Для того, щоб убезпечити своїх посібників, вони свідомо тягнули час і зрештою привезли нас не в Приморський, а в Центральний відділок.
Зрозумівши це, Олег Валерійович вертається в кабінет керівника місцевої міліції, і через десять секунд ми вже маємо іншу машину супроводу. А через десять хвилин ми прибули на точку призначення.

Під Приморським райвідділом стояло близько сотні проросійських активістів, які одразу заблокували наш автобус. Оскільки до самої будівлі було недалеко, я вирішив, що решту шляху подолаємо пішки. Для відлякування натовпу кинули кілька петард. Особливо нахабні сепари, які намагалися висмикнути зброю чи хапали за одяг, отримали жорстку відсіч.
Перелякані менти заблокувались в середині будівлі. Ми зайняли позиції біля входу.

Ватнікі, щоб приспати нашу пильність, почали розпитувати, звідки приїхали, які маємо політичні погляди, з якою метою прийшли і так далі. Відстань між нами поступово скорочувалася. Дійшло до того, що наші ворогуючі, але не рівні за кількістю, табори стояли майже впритул один до одного.

Сепари (їх було вже сотні три) активно провокували та поводили себе агресивно. Настав момент, коли в нас не лишилось іншого вибору, як зробити кілька пострілів в них над головами. Градус натиску одразу знизився. Розмова стала більш конструктивною. Нас вже не намагалися оточити, крики припинилися. Навіть поступила пропозиція – в обмін на помилування здати зброю. На що ми відреагували жартівливими роздумами на тему, який бонус до помилування попросити ще.

До прибуття ще однієї групи наших соратників час пройшов без активних дій.
Споруда Приморського райвідділку, розташована по дорозі, полотно якої закінчується обривом (невелику стежку ми заблокували). Праворуч – сам відділок, де позиціонувалися ми, ліворуч – паркан промислового об’єкту, з ще одного боку – новоприбула група. Тож опоненти опинились в пастці.

Сепарських заводіл та особливо буйних затримали, решті дозволили втекти (бо чисельно ми були в меншості). Частину затриманих доправили в аеропорт на борт гелікоптера, з іншими вирушили в Київ автомобільною колоною.

А вже наступного дня Центральний райвідділок Маріупольської міліції став таким, як на фото. Це – наслідок атаки озброєних сепаратистів. Тоді загинуло кілька десятків людей, серед яких багато цивільних.

Сьогодні, разом з Александр Магдалиц, який того дня витягував поранених з палаючого райвідділу, згадали ті чорні сторінки новітньої української історії.

Вічна пам’ять – загиблим, мирного неба – живим!

Загрузка...