Альбер Камю, на початку 1950-х, пише у щоденнику: “Франція уже не здатна ані вести війну, ані здійснити революцію. Вона може хіба що зробити реформи”.
І ось що я думаю: упродовж усієї холодної війни західний світ мав серйозний комплекс перед Революцією: вона була чимось страхітливим і недосяжним, великим та незбагненним. Він, Захід, був здатний “хіба що” на реформи, “всього лише” на реформи, він уже не був здатний на революції. Це пояснювало дивовижну сліпоту багатьох західних інтелектуалів відносно СРСР: усі злочини чи вади можна пробачити тільки за те, що тут перемогла Революція.
Але останні десятиліття революцій в суспільствах навколо західноєвропейського світу (Східна Європа, Близький Схід, Магриб) показали одну просту річ: реформи без революції можливі, революція без реформ – ні. Революція потребує реформ, але реформи не завжди потребують революцій. Революція без реформ стає реакцією або стагнацією. У нас часто можна побачити відчуття переваги перед західним світом (“ми здатні на революцію, ви вже ні”), і це відчуття переваги в дечому має сенс і свою правду – але ця перевага стосується радше психології, сили духу та сміливості – але не мистецтва змінювати суспільство.
Бо революції, на відміну від реформ, не змінюють суспільств. Навіть коли вони перемагають.
