Радикалізація і втома

Недавні убивства опозиційних політика і журналіста свідчать про радикалізацію суспільної свідомості.

Це відбувається на тлі втоми від війни, від постійної військової загрози, від повільних реформ, від недовершеної люстрації, від стихійної деолігархізації, від млявої антикорупційної боротьби, від погіршення економічного стану в країні.

Революція тим більш ефективна, чим більше вона пов’язана з активністю громади, а не тільки влади, з витримкою у сприйнятті перебігу швидкого часу, а не зі сповільненням часу та саботажем, з інтелектуальними вивіреними діями, а не радикальними непродуманими кроками.

Радикалізація це наслідок суспільного бажання української громади пришвидшити революцію, з одного боку, і наслідок бажання російської контрреволюційної влади загострити внутрішні протиріччя в Україні, з іншого боку.

Обидва процеси в своїй основі мають соціальні неврози. Український революційний невроз – де обіцяні реформи?, де відвоювання територіального суверенітету країни? і т.д. Російський імперський невроз – де обіцяна Новоросія?, де перемоги над українцями як агентами Заходу? і т.д.

Ці різноспрямовані і суперечливі один одному неврози свідчать про наявність різних суспільних орієнтацій в Україні і в Росії. Саме ці різні орієнтації дають нам можливість бачити дві принципово різні версії мотивацій, що стоять за цими вбивствами.

Інакше кажучи, вибір версій мотивацій пов’язаний з відповіддю на питання: хто нервує більше – українська громада (або влада) чи російська влада (або громада)?

Якщо нервує більше російська влада, тоді ці убивства в Україні є наслідком провокації, організованих з боку російських спецслужб. Якщо нервує більше українська громада, тоді ці убивства в Україні є наслідком дій радикальних патріотів.

Можливо навіть, що одне з убивств є наслідком одного соціального неврозу, а інше – іншого.

Для розуміння причин убивств не має принципового значення – хто персонально є вбивцями. Має значення – що спонукало убивць до вбивства. А спонукати їх могло лише переживання загальної ситуації в Україні.

Незалежно від того, чи є ці вбивства ознакою нової стратегії російської влади по хаотизації України, чи є ці вбивства початком радикалізації українського суспільства, обидва процеси необхідно спинити чи блокувати в зародку.

Радикалізація не несе з собою нічого доброго для України. Маючи внутрішні чинники вона руйнує довіру всередині української громади. Маючи зовнішні чинники, вона підвищує імовірність війни.

Лише вивірений, інтелектуально продуманий поступ дає нам шанси на продовження революції і на вирішення територіальних проблем без великих людських жертв.

Сергій Дацюк