Про марафон, спорт та здоровий спосіб життя

Вчорашня трагічна подія на Київському півмарафоні не виходить в мене з голови і я, як мабуть всі учасники забігу, дуже близько до серця сприйняв смерть того хлопця.

Трагедія, що й казати. Сам я не бачив, як і коли це трапилося, про обставини суджу лише з повідомлень в пресі та соцмережах, але оскільки багато хто коментує ту подію (та й мене люди питають), висловлю і свої міркування.

Журналіст, котрий твітив, що на весь марафон лише одна швидка допомога і тут же зробив висновок про «халатность организаторов» зробив це під впливом емоцій. І він не біг, тому не бачив ситуації на всій дистанції. Дід же, як учасник забігу стверджує – чергових бригад швидкої допомоги було багато по всій трасі. Звичайно, ніколи не вгадаєш де саме з бігуном може трапитися нещастя, тому нереально ставити карету швидкої саме в тому місці, де він впаде. Тим більше нереально ставити їх через кожні 5 метрів. Але вся траса протягом всього забігу постійно моніторилася – їздили машини і мотоцикли. Мені навіть здавалося, що організатори, медики й міліція навіть переборщили з тим наглядом за бігунами.

Питання наскільки карети швидкої допомоги були оснащені – не скажу, бо не знаю. Але думаю, що все необхідне в них було. І повторю банальну думку, що медицина далеко не завжди всесильна – і на міжнародних змаганнях, де в професійних спортсменів свої лікарі, трапляються трагічні випадки.

Тепер же мене, як і багатьох шанувальників активного способу життя тривожить які висновки будуть зроблені після вчорашнього трагічного випадку.

Само собою, що влада зробить висновки і абсолютно не сумніваюся, що висновки будуть неправильні. Бо вони будуть чисто заборонно-обмежувального характеру. Дай Боже, щоб взагалі марафони в Києві не скасували. Але якщо і не скасують, то будуть додатково жорстко контролювати, щоб, наприклад, у всіх були медичні довідки. На практиці це означатиме, що до аналізу крові, ЕКГ та «флюшки» додадуть ще купу оглядів до проктолога включно. І просто доведеться більше провести часу в поліклінічних чергах.

Взагалі, дід великий прихильник того, щоб профілактичні огляди в медиків стали для кожного нормою життя. Не залежно від того, чи береш ти участь в змаганнях, чи ні. Краще, якщо медики знайдуть якесь відхилення на ранніх стадіях, ніж коли ти сам відчуваєш, що біда.

Але для змагань оці медичні довідки, які ми здаємо організаторам, чиста формальність. І вони мало на що впливають. Навіть не тому, що частина учасників їх наверняка просто купила. Чому? Розказую.

Дід медичну довідку отримав чесно, пройшовши всі передбачені огляди і аналізи. Але, при всій повазі до цивільних лікарів скажу, що вони, маючи справу здебільшого із хворими, не дуже розуміються на спортивній медицині. Лікарі бачать перед собою пашіючу здоров’ям людину, в якої і кардіограма, як в космонавта і всі аналізи в нормі. Але ті лікарі не можуть відповідати за те, як організм людини поведе себе при гіпернавантаженнях. І тим паче не можуть передбачити, що оті гіпернавантаження відбуватимуться при температурі повітря +25.

Знати це може лише сам бігун, який людина вже доросла і сам відповідає за свої рішення і дії.

І от тепер я хотів би сказати свої думки стосовно того, які висновки мали би зробити небайдужі громадяни, які вирішили вести здоровий спосіб життя, а як наслідок – брати участь у подібних масових змаганнях.

Звичайно, є такі, які одразу втратять інтерес до спорту, бо для чого займатися спортом, якщо від цього люди вмирають. І продовжать звичайний образ життя, щомісяця пропускаючи через печінку літри горілки. Окей, це їхній вибір.

Багато хто зробив висновок, що винувата у всьому держава, організатори, медики і ще хтось. Окей, дід не збирається таким вправляти мозги, кожен має право на свою точку зору.

Але. Але як учасник учорашнього забігу, маючи певний досвід участі в подібних заходах, я не можу не відзначити, що щоразу на трасу виходить певна кількість слабо- або й зовсім непідготовлених та таких навантажень людей. Коли ти багато років займаєшся спортом, то одразу помічаєш, хто старанно тренувався, а хто авантюрист.

Професійний спорт я не розглядаю, мене професійні спортсмени в даному випадку взагалі не цікавлять – то окрема каста людей, спорт їхня професія і спосіб заробити на життя. Тому вони й показують результати, які більшість із нас, простих громадян, ніколи не досягне. І воно нам не потрібне.

Нам потрібні хороше здоров’я, твердий дух, ну і можливо ще красиві тіла. А для цього треба не за рекордами гнатися. А за тим, щоб спорт приносив радість і фізичну насолоду.

Моя особиста мета, наприклад, коли я готуюся до змагань, не подолати дистанцію за якийсь там час. Час для мене – справа другорядна. Важлива, але другорядна. Набагато важливіше підготувати протягом тренувань тіло й дух до такого стану, щоб бігти легко, весело й задорно. Якщо я відчуваю, що бігти під час змагань важко, то просто уповільнюю біг, шукаючи той темп, при якому мені бігти комфортно. І начхать мені на те, яким буде результат на фініші. Страданія мені точно не подобаються, дід не мазохіст. Мені більше до душі приємний біг, коли ти в состоянії з цікавістю оглядати попи впереді бегущих баришень (вибачте, але правда. Та й попи обачно гарні).

Однак, добитися такого фізичного стану, щоб бігти 21 чи 42 км легко й невимушено можна лише цілеспрямованими тренуваннями. Змагання – лише вінець твоїх тренувань і якщо на змаганнях бігти важко, то значить ти погано тренувався. Якщо дуже вже важко, то не треба себе дурити, сходь з дистанції і постарайся краще підготуватися до наступного разу.

Але ж ні! Багатьом чомусь обов’язково треба бігти на предєлє сил, вбиваючи ноги, серце та інші органи тіла. Обов’язково треба бігти вирячивши очі, тяжко дихаючи, повзти на зубах, і дістатися з останніх сил до фінішу, де довго й неестетично блювати. І в багатьох сторонніх людей складається враження, що це і є спорт. Це не спорт, друзі мої. Це дебілізм.

Дід весь час веде в своєму блозі (за словами одного розумного чоловіка), «оголтелую пропаганду здорового образа жизни». Зараз розкажу, що саме маю на увазі, щоб ні в кого не було враження, що дід закликає гробити собі здоров’я нікому непотрібними фізичними навантаженнями.

І розкажу на своєму прикладі, бо так буде понятніше. Та й про свій досвід і свої помилки розказувати простіше.

Спортом серйозно дід ніколи не займався. Але ріс у середовищі, де більшість пацанів були заядлими турнікменами. Більше за все, звичайно, цінувалося уміння двинути в зуби, але отой вуличний бокс був у ті часи обов’язковою програмою для всіх хлопців. А от естети займалися для душі на турниках. Тому усі оті скльопки, замки, силові виходи, вихід на дві та інші вправи на турнику були для нас звичайними вуличними розвагами. До речі, все це відбувалося за рамками совецької системи фізичного розвитку учащихся, так шо совецька держава, школа і комсомол тут совершенно ні при чому. Коли ж дід (тоді ще не дід, а дев’ятикласник), першим у компанії прокрутив на турнику сонце, то заслужив респект і уважуху інших пацанів. Тоді це було круто. При чому зробив це самоучкою, без тренерів.

Потім пройшло багато буремних років дорослого життя, коли треба було пахать і вкалувать, як собственно і всім вам – ви мене розумієте. В общем було не до спорту. І якось через багато років після школи дід спробував зробити на турнику скльопку. Ніфіга не получилося. Сказати, що я був ошелешений – нічого не сказати. Це був шок. Розумом пам’ятаю, як це робиться, а тіло не може.

І поставив дід перед собою задачу за три місяці підготуватися, і в день свого очередного народження прокрутити на турнику сонце. Начав із того, що підібравши зранку час, коли на стадіоні нікого не було (шоб не позориться), вирішив пробігти 10 кругів для розминки (це 4 км). Хочте вірте, хочте ні – я тоді одне коло пробіг єлє-єлє. Потім ще одне коло пройшов відсапуючись, потім ковиляючи худо-бедно пробіг третє. Ото був мій перший інтервальний біг, на тому перше тренування закінчилося.

Однак, появилася спортивна злість і я почав тренуватися щодня, а часто і двічі на день – ранком і вечором. Того робити не раджу, бо толку з таких інтенсивних тренувань небагато. Організму треба давати можливість відновлювати сили. Але в будь-якому випадку десь за місяць пішли результати. Я вже непогано пробігав трьошку, відновив уміння робити на турніку скльопку, вже пристойно підтягувався і робив вправи на брусах. Пошив собі лямки, для страховки при більш складних вправах на перекладині.

Часто люди не наважуються розпочати тренування, бо це важко. Спочатку так – важко. В моєму випадку важко було два перші тижні. А потім так втягнувся, що не міг дочекатися кінця робочого дня, щоб знову не піти на любимий стадіончик і не поупражняться на рідному турнічку. А потім ранком з радістю схоплювався, вдягався у спортивне і знову біг на стадіон. У будь-яку погоду.

Місяці через два відчув, що прілічно схуд. Хоча мети такої не ставив, бо товстим і не був, з ожіренієм не боровся, але кілограм шість-сім на той час точно скинув. І не лише через фізичні навантаження. Але й тому, що коли ти активно займаєшся, організм починає диктувати тобі раціон. Якось розлюбилися обожаємі мною до того пельмені. М’ясо любив завжди, але тут став вибагливим і не кожне м’ясне блюдо їв, лише гарно приготовлене і бажано нежирне. Менше мучного і більше захотілося їсти овочів та фруктів, а також салатів, хоча до того був до них байдужий. Зміна раціону відбулася не спеціально, а якось поступово, бо подвергаємий регулярним тренуванням організм почав давати команди – оце їж, того не їж.

Настав день народження, спозаранку дід взяв звечора приготовлені лямки, і розминаючись пробіжкою подався на стадіон. Тиха рання пора, нікого нема, лише пляшки з-під пива на лавочках. Бо на стадіон крім діда ходили тоді разве шо месні бухарики. І наркомани. Які часом улюлюкали, свистіли і кричали дідові, що він лох. Но то такоє. Де ті бухарики зараз, не знаю. Мабуть давно повмирали.

Так от, накинув дід на перекладину лямки, закріпився в них, повис, сконцентрувався. Мах – і тіло легко вийшло на перекладину. Мах назад і на рівних руках кидаю тіло вперед, потім назад, потім знову вперед і… о диво… бачу над собою вже не небо, а землю під турником. Потім ще раз, і ще раз. Получилося. Я таки прокрутив сонце. Якщо дивитися збоку, то вийшло наверняка коряво, але получилося ж. Настрій, звичайно, був дуже хороший і це на той час був мій найкращий подарунок собі любимому на день народження.

Тренуватися я, звичайно, продовжив і далі. Але тренуватися без мотивації важко і неефективно. Потрібен мотив. Спочатку я купив собі секундомір і почав засікати час, за який пробігаю якусь певну дистанцію. Коли дійшов до своїх предєлов, і результат не покращувався, почав нарощувати саму дистанцію. Так із 4 км стало 5, потім 10. Десятку спочатку бігав раз на тиждень по суботах. І не на стадіоні, а спеціально їздив у сосновий ліс під Києвом. Бігти в якому одне суцільне задоволення. І так виходило, що в будні дні проводив три бігові тренування з інтервального бігу, бігу з пришвидшенням, а по суботах на десерт – десяточка. Спочатку я намагався пробігати оту десятку якомога швидше, а потім кажу собі: «Нафіга тобі оті страданія? За тобою шо, гоняться?». І перестав навіть годинника з собою носити – просто біг для насолоди. А поскільки ліс великий, то поступово почав бігати по кілька годин, намотуючи іноді і по 20-30 км. Словами не передати яка це насолода легко бігти вдихаючи запах хвойного лісу. Коли хотів – біг швидко, а схотів – повільніше. Біг, дихав приємним повітрям і любувався краєвидами. Красота, одним словом. Отакий спорт я люблю.

Але людина так влаштована, що зупинитися на досягнутому не може. На якомусь етапі хочеться вже себе показати і для того взяти участь у якихось змаганнях. І почалося. В Україні таких змагань проводиться до біса – вибирай на свій смак і готуйся. І де лише діда не носило. Аж до знаменитої Одеської сотки включітєльно. І тут маю визнати, що дідові дуже повезло з кумом. Ото парень, з яким куда хоч можна піти. І на Одеську сотку діда підбив його невгамовний кум.

Одеська сотка – це найстаріший на території колишнього СРСР супермарафон, на якому ти отримуєш прекрасну можливість випробувати себе з бігу на 100 кілометрів. Там, на Одеській сотці, до речі, проводилися (може й зараз проводяться) змагання на титул «Желєзний человек», де треба проїхати на велосипеді 100 км, а потім без перерви пробігти оті ж 100 км. Дід спеціально готувався, але тоді сталося якесь непорозуміння між організаторами бігової та велосипедної частини змагань, ну в общем дід пока шо не завоював цей титул. По незавісящим від діда обстоятєльствам.

Крім Одеської сотки, в Україні проводиться маса інших пригодницькиї змагань. Є гірська сотка – Кримська, в якій по зрозумілим причинам ми поки що участі принципово не беремо. Є прекрасні змагання «Морозний полдєнь», на Одещині. А є сама страшна – карпатська, або ж бандерівська сотка. Офіційна її назва Gorgany Race. Але одразу попереджаю, Горгани – то хард-кор. Дууууже важко. 130 км по горах, в невідомій місцевості (організатори завжди тримають місце проведення чергових змагань в секреті). І перед учасниками ставиться задача взяти 30-40 КП. Таке собі спортивне орієнтування, взяття КП в довільній послідовності і ти на бігу маєш для себе визначити в якій черговості їх брати. Але ж гори! Але ж 130 км. І якщо ти блуканув, а блукати доводиться майже завжди, то і 150 км намотаєш. А на все це відводиться 30 годин. Такі собі шахмати на бігу по вертикалі – синтез аналітики, просторової геометрії та фізичної витривалості. Але ще раз кажу – дуже важко. І йти на ці змагання без ретальної тривалої підготовки – авантюра.

Щоб мене правильно зрозуміли – дід не рекламує біг, як вид спорту. Займатися можна будь-чим і будь-який вид спорту може приносити фізичне і емоційне задоволення. Просто для мене, як людини зайнятої, біг – найпростіший вид фізичних занять, яким я можу займатися майже будь-де і мені не треба підлаштовуватися під когось, як, наприклад у командних видах спорту. І біг – це найприродніший для людини спосіб аеробного навантаження. І не особливо затратний.

Зате це приносить невеличкий, хоча й приємний бонус. Дід, наприклад, ніколи не хворіє. Взагалі. Да-да, дід в курсі про те, що немає здорових, а є недообстежені. Дід і обстежується регулярно, лікарі розстроєно розводять руками. Так вічно продовжуватися, звичайно, не буде, всі ми смертні. Колись і мій час прийде ходити по аптеках. Але принаймні поки що хожу в аптеки купуючи ліки іншим.

Зате з деяких пір доводиться регулярно бути присутнім на похоронах, проводжаючи в останню путь своїх ровесників. Від чого вони помирають? Та все від того ж – від великого ума. Який їм підказує, що спорт вбиває, а от розслаблений образ жізні з пивом і водкою додає їм здоров’я.
Ну да, додає…

Та навіть і ті, хто не п’є, все одно спосіб життя ведуть нездоровий. Сидить цілий день в кріслі, або в машині, додому прийде – наїсться від пуза і лягає хропти. Зранку встане з головою як баняк, під очима мішки, пузо почухає і знову на цілий день в крісло. А застав такого вибігти на восьмий поверх без ліфта, так не добігши до шостого захекається і буде довго й тяжко дихати закочуючи очі. Інтєресно, він із жінкою так очі закочує?

Ну і на завершення все-таки про Київський марафон. Частину людей учорашня смерть від спорту відсахне. В декого при власті ворухнеться думка взагалі отой марафон скасувати – жили без власного марафону і далі проживемо. Дід, чесно кажучи, знизить плечима і знайде куди податися, щоб весело гасати лісами чи горами. І по скелях лазити також чудова розвага – особливо, якщо руки крепкі, а пальці цупкі. А от що робити з 6 тисячами бігунів, які добросовісно готувалися до забігу, як до свята? Із тими тисячами, які прибігаючи на фініш не падали знесилені блювати, а радісно фотографувалися з рідними і близькими, показуючи чесно заслужену медаль?

Свирид Опанасович