Події у Києві виховали нездоланну націю

Я дуже люблю це місто. Наче живу людину.

Вперше приїхав сюди ще школяриком, десь у 1998 році. Мама (вона – лікар) збиралась на курси і сказала, що може взяти мене з собою. Я обманув (досі соромно), точніше просто не сказав Мамі, що у мене в цей день іспит у музичній школі. Іспит я відповідно прогуляв, з музичної школи мене вигнали, потім – поступив у художню, тому контрабасистом я так і не став. У Києві (ще тоді не так зіпсованому новобудовами) була весна, цвіли каштани, я був у театрі Франка і – що тоді запам’яталося особливо – в МакДональдзі, який видавався шикарним рестораном, і всі провінційні діти мріяли тут побувати.

Потім я ще 2 чи 3 рази був в Києві, а 9 років тому переїхав сюди. Мабуть, вже назавжди. Обожнюю його. Це місто, над яким літають ангели. Місто тисячі нічних вогнів. Місто, яке пахне свободою. Місто, де і поразки, і перемоги переживаєш якось зовсім інакше. Місто, вулицями якого можна ходити нескінченно. Особливо – вночі. Велич історії і хайтек. Цвіт магнолій і мрія про метро на Троєщину. Бомжі і олігархи, яких можна зустріти просто на вулиці. Тисячі маршруток “Богдан” і сотні Bentley. Божевільний трафік на дорогах і безлюдні стежки між дерев просто серед міста. Сталінський ампір адмінбудівель і химерна витонченість маестро Городецького. Похмурі однотонні квартали епохи “унилий соціалізм” і різнокольорові голландські будиночки відбудованої Воздвиженки. Одні вулички нагадують село чи хоча б райцентр, інші – Нью-Йорк або Париж. Вечір в центрі – така кількість фантастичних вуличних музикантів, що сумувати просто неможливо. Музика цього міста – божевільний ритм життя, романтичний вальс на Подолі і пристрасне танго політичних і бізнесових переговорів.

Коли тільки-но переїхав сюди – міг на маршрутці поїхати не в ту сторону. Водії київських маршруток – це взагалі особлива порода людей. Вони вміють одночасно водити машину під час дуже напруженого трафіку, брати з пасажирів гроші і слідкувати, чи всі заплатили, розмовляти по телефону, курити, лузгати насіння, переключати з радіо шансон на радіо kiss fm і вести політичну дискусію з пасажирами-пенсіонерами. Куди там Юлію Цезарю до водія київської маршрутки!..

А ще, наче окремий народ – бабусі, котрі продають квіти в центрі міста. Асортимент зазвичай – букетики з кладовище. Але навіть, якщо нічого не купиш, все одно, жіночки переконають тебе дати їм гроші. Рекет найвищої майстерності.

Моє улюблене місце в Києві – це… увесь Київ. Ну, майже увесь. З першого знайомства люблю Андріївський узвіз. Понад усе – пізно ввечері, вночі і рано-вранці, коли він не перевантажений людьми. Люблю Софіївську площу, Михайлівську, Воздвиженку, Маріїнський парк, Шовковичну, Сагайдачного, Оболонську набережну, Байкове кладовище, Площу Льва Толстого, Рейтарську, Стрітенську, Прорізну, Десятинну, та все і не перелічити, що люблю в Києві. А кручі Дніпра – Господи, відвести від них очей просто не можливо, особливо – коли дивишся з води на човні, і сам Дніпро – наче артерія, без якої Київ не житиме…

Люблю страхітний Майдан, спотворений теплицями торгових центрів, і повсякчас забитий людьми Хрещатик. Раніше не любив. Полюбив за ТЕ, що тут відбулось…

Коли іду чи їду по Інститутській – раз у раз тремтить серце. Це теж, мабуть, вже назавжди…

Храми Києва – це взагалі щось неймовірне. Правду ж кажуть, Новий Єрусалим. Видубичі, Володимирський собор, Михайлівський Золотоверхий. Хоча вірний УПЦ КП, але люблю і Лавру, і Іллінську церкву, і Кирилівську, і кірху на Лютеранській, і Олександрівський костел з шедевральним Миколаївським, і караїмську кенасу на Ярославовому валу… Останні двоє згадані – теж проектував Владислав Городецький. Люблю величне українське бароко дзвіниці Софії Київської, збудованої гетьманом Мазепою, і мрію колись відбудувати інший шедевр, зроблений його коштом і знищений комуняками – Микільський військовий собор. Люблю надзвичайно Андріївську церкву, яку проектував Бартоломео Растреллі.

Завжди мокрі очі, коли приходжу на Аскольдову могилу, де поховані Герої Крут, Небесної Сотні і війни на Донбасі.

У Києві я бачив ще живого Богдана Ступку на сцені. У Києві мене вперше затримували так звані правоохоронні органи. У Києві я вперше відчув по-справжньому, що ми сильна і нескорена нація, яка не дасть загнати себе в рабство. У Києві я познайомився з більшістю цікавих людей у моєму житті. З деякими – випадково: зі Славою Вакарчуком – в кав’ярні, з моїм головним учителем Олег Ляшко – просто неба на вулиці, в Пассажі на Хрещатику.

Я люблю рідне Рівне, дивовижне Закарпаття, драйвовий Дніпропетровськ, магічний Львів. Люблю Прагу, Стамбул, Відень, Єрусалим і, звичайно, Париж. Але Київ, все-таки, люблю найбільше. Вибачте, інші. І завжди, коли далеко, хочу сюди повернутись…

Побачити світанок над Дніпром – заради цього варто не доспати. Правда. Спробуйте…

Андрій Лозовий