Таксист, що везе нас на вокзал, мовчить і хмуриться.
Вже на місці, допомагаючи витягти рюкзаки з багажника, раптом усміхається і видає: «Знаєте… роки, які я провів у Афгані, були найкращими у моєму житті». Тисне руки. Ми вкотре повертаємося на Схід. Нас вкотре чекає найкраще…
Звісно, війна – це не контр страйк під хорошу музику. Це дурнувата лотерея, у якій твоя доля часто залежить не від твоєї підготовки чи уважності – тільки від удачі. Війна – це ховати людей, дорожчих за яких в тебе у житті не було та не буде. Війна – це невідворотні зміни у твоїй власній голові. Війна – це холод, біль і страх. Але ж є речі значно страшніші…
Страшніше – це коли ти не можеш дивитися собі самому в очі у дзеркалі. Страшніше – коли вчорашні брати повертаються з окопів, але їм більше немає про що говорити з тобою. Страшніше – розуміти, що ти відступив. Що слова із зачитаних до дір ще у дитинстві книжок – не про тебе. «Людину можна знищити, але неможливо перемогти…»
Так, саме тебе перемогти неможливо. А знищити – вкрай важко. Нехай спробують.
Нехай спробують, коли твою спину прикривають найкращі друзі. Нехай спробують, коли ти щодня помираєш, і щодня народжуєшся знову – і, вкотре дивом виживши, дихаєш на повні груди, смієшся і відчуваєш себе неймовірно живим. Насправді живим на відміну від усіх, хто «живе повним життям» там, у однакових нічних клубах однакових сірих міст.
Зорі та трасуючі кулі у безмежному нічному небі. Запах пороху, бентежний та обнадійливий, як запах ранньої весни. Холодна сталь, що гріє руки. Стукіт серця – такий, наче крокуєш назустріч найзаповітнішій мрії. Бо так воно і є…
Приєднуйтесь: нам потрібні люди – як з досвідом, так і без.
2-й взвод розвід-диверсійного спецпідрозділу «Одін» (полк «Азов»)
друг Гал – 0931670877
подруга Лєра – 0934102906
подруга Зелена – 0962626556, 0636260311
