Мародери революції

У дуже далекому 2013-му в часи злочинного режиму Януковича, за посередництвом нинішнього міністра юстиції Павла Петренка, до мене підкотив гламурний чернівєцький мажорчик Петро Пінкас.

Це замміністр транспорту в часи першого уряду Яценюка, сумно відомий рейдерським захопленням і доведенням до фактичного банкрутства найприбутковішого державного підприємства «Украерорух», за чутками, один із касирів Яценюка. І безапеляційно заявив, що «вони купили ДП «Смигаторф» (в моєму рідному селі Смига Дубенського району Рівненської області). На моє запитання: як можна купити державне підприємство, що не підлягає приватизації?, відповідь була приблизно така: «донецькі не можуть все опанувати, тому цей завод продали нам». Що таке цей маленький «свічний» торфобрикетний заводик? Це близько 250 робочих місць, бюджетоутворююче підприємство Дубенського району з найвищою зарплатою в області, один із чотирьох працюючих в Україні торфобрикетних заводів. Взагалі торфяна галузь – золотий Клондайк для України. Понад 1500 тисячі родовищ екологічно чистого і відносно дешевого палива, що може значним чином забезпечити енергетичну безпеку держави і принести мільярди гривень у державний бюджет. В часи дешевого газу – галузь стагнувала. Але донецькі і, як виявилося, чернівецькі вміють рахувати гроші. Тому команда Арсенія разом з тодішнім очільником Черкаської області Тулубом завели свій менеджмент на завод і розпочали класичну продукцію рейдерського захоплення: заведення паралельних рахунків, вимивання обігових коштів підприємства, укладення фіктивних кабальних угод, що заганяли підприємство у борги перед фірмами-прокладками. Звісно, за невтручання «Свободи» «молодий мажор» пропонував фінансові преференції, а за опір – репресії працівників колективу. Оскільки на цьому заводі все життя до смерті працював мій батько, до пенсії працювала моя мама і десятки людей, яких знав у дитинстві, «Свобода» включилася на боці колективу в збереження підприємства. Двох директорів-рейдерів вдалося вигнати, а от третя (молода особа, що жодного року не працювала в галузі, але мала близькі відносини з одним з колишніх депутатів ВРУ з блоку Литвина) – рулить і досі. У парламенті ми намагалися повернути підприємства у список тих, що за жодних обставин не підлягають приватизації, але Андрій Іванчук всі спроби вдало блокував. Я писав десятки звернень у Генпрокуратуру, МВС, ходив до всіх міністрів паливенерго. Два роки бився головою об стіну. За цей час підприємство впевнено «пливло» з державних портів в приватні чернівецькі заводі.
Проте нещодавно на завод прийшли непогані новини. Міністр Демчишин підписав наказ про відсторонення директора-рейдера і повернення директора, що керував підприємством до 2012 року. Це було позитивно, хоча б тому, що можна було перевірити наслідки шахрайств рейдерів.
І ось несподівано на боці рейдерів – виступив «Правий сектор». Хлопці зі зброєю захопили кантору і заявили, що не допустять старого керівника. Формальна причина, мовляв, попередній директор був членом фракції ПР в облраді. Звісно, пояснення, що всіх керівників держпідприємств в усі часи заганяли у фракції провладних партій – слабкий аргумент. Але колектив має і свого кандидата з колективу, якого давно пропонував на директора. Проте для «Правого сектору» це не аргумент. Як і будь-які інші аргументи у цій смердючій справі, про яку знає вся область…
Коли цілу зиму цього року в лісі навколо мого села йшла війна Правого сектора, з одного боку, з «Айдаром» – з іншого навколо нафтопроводу «Дружба» , одних в інтересах Коломойського, а інших – Єрємєєва, це «АТО» за тисячу кілометрів від фронту виглядало, як мінімум, дивно. Але там ситуація була неоднозначна. ПС вважає, що державна нафта має бути власністю Коломойського, «Айдар» – Єрємєєва. Титульних спонсорів і «побратимів» звісно варто підтримувати.
Але тут історія абсолютно однозначна і прозора. Нахабна крадіжка держпідприємства. На жаль, всі мої прохання до керівництва «ПС» зайняти адекватну позицію, схожі на голос волаючого в пустелі. Отак виходить, що доки багато моїх побратимів з ПС захищають незалежність України у священній війні з Росією, інша частина, прикриваючись їхніми іменами, за їхніми спинами, брутально мародерствує.
Як згодом мені пояснив один із «революціонерів», причина такої активності банальна. Кришувальники незаконного грабіжницького видобутку бурштину чомусь думають, що у торфяних родовищах теж є бурштин. А отже, потрібно боротися за нього, а не за справедливість.
Усе ще сподіваюсь, що «ПС» поставить на місце мародерів, які діють під їхнім іменем, і стануть на бік колективу, а не рейдерів, якими б фінансово-привабливими не були їхні пропозиції…

Юрій Сиротюк