Колись, у 1998 році на виборах у одному з округів Чернігівщини воювали між собою два цікавих кандидати.
Один – респектабельний 42-річний комерсант, блискуче володіє словом, ще за радянської влади зміг стати слухачем програми спеціальної підготовки у Дюкського університету в США. Це після КНЕУ (тоді – інститут народного господарства) і Московської академії зовнішньої торгівлі. Розумієте, який рівень?.. Хтось подумає – по блату – та ні, простий хлопець з села Галиця Ніжинського району. Встиг вже за Незалежності переїхати жити в Сполучені Штати, успішно займатись там бізнесом, але повернувся на рідну землю.
Другий – 25-річний нарваний журналіст, який виховувався у місцевому інтернаті. За першим фахом – скотар колгоспу. Попрацював і трактористом. І в такому молодому віці умудрився закошмарити в інформпросторі тодішнього президента. Кучма образився і особисто дав вказівку зняти злого гостроязикого журналіста з виборів.
А інший згаданий кандидат просто програв ці вибори з дуже достойним результатом. Тоді він казав знайомим про свого опонента: “Якщо цей хлопчина добереться до Києва, якщо отримає центральну трибуну – з часом буде number one…”.
Кандидатів звали Валерій Вощевский і Олег Ляшко.
…минуло багато років, і бурхливої зими 2014 року вони сиділи в затишному кафе на Хрещатику. Брудно-прекрасний центр міста нагадував декорації для блокбастера. Поряд ще стояли намети. Центром міста ходили озброєнні люди в балаклавах. В кількох метрах від кав’ярні, де сиділи колись кандидати-опоненти, стояла як пам’ятник нової епохи грізна барикада. На Майдані люди на руках носили домовини із загиблими Героями – нашими Ангелами Революції… Тоді про них говорили усі. Зараз – багато-хто наче забув…
Я зайшов в те ж кафе в Пассажі просто випадково. Випити кави і погрітися. Зима. Замерз. Бачу Ляшка, підходжу вітатись. Тоді ми з Вощевським і познайомились.
Ляшко десь пішов, здається, на Майдан. А ми довго, дуже довго, розмовляли про те, що в країні відбулось, відбувається і що має бути. Пам’ятаю, подумав: як ми, мабуть, зі сторони колоритно виглядаємо.
Поважний сивочолий чоловік у хорошому костюмі, який схожий на директора заводу, і з таким блиском у світлих очах, наче завод зміг купити нове сучасне обладнання. І пацан з Майдану в місцями прочорнілій куртці, прокопченій від шин, котрий такій поважній людині має здаватися міським божевільним.
Певно, сильна команда тільки так і може відбутись як явище. Коли зовсім різні люди мають спільну мету і разом йдуть до неї.
Вощевський – це людина, у якої я багато чому навчився. Під час виборчих кампаній ми сварились чи не кожен день, але істина якраз таким чином і народжується. І він з тих, хто вміє чути. Це, мабуть, трохи фамільярно (бо він старше мого батька), але я щиро називаю Валерія Миколайовича своїм другом.
З ним завжди цікаво. З ним можу говорити годинами. Про справи і – головніше – про життя. На нього завжди можна покластися у складних ситуаціях. Він завжди опікається тими, хто потребує його допомоги.
В парламенті ми сиділи поряд. Правда, недовго. У грудні, після формування уряду, несамохіть зустрів Яценюка в кулуарах ВР, кажу: “що ж Ви такого сусіда у мене забрали…”.
Многая літа, Друже, бережи Вас Господь!
