Був на Шипоті.
Звичайно що різнофактурні персонажі і історії, яких вистачало, потребуть окремого опису, коли вони вже кристалізуються. Зараз не буду.
На третій день вирішили ми маленькою компанією погуляти в околицях і піднятись в гори. Зпустились з нашого табору, пройшли через село, через всю ту торгівлю біля водоспаду і сіли на підйомник.
Піднімаєшся через фантастичні ландшафти, змінюється рослинність, під тобою люди збирають яфини, гоняють екстремали на роверах, над тобою зграї парапланеристів, коротше краса. Ти собі їдеш в тиші, тількі вуха іноді закладає від набору висоти. Дзен.
І тут ти вже піднімаєшся в цій тиші на саму вершину і тебе зустрічає чувак в треніках, у якого з бугельной будки люто валить “Ласковий май” і “бєлиє рози бєззащітни зімой”. І це настільки контрастує з оточуючим середовищем, з станом і настроєм в якому ти перебуваєш, що невимушено починаєш задумуватися що то теж частина якоїсь хитрої дзенівської практики.
Валить це настільки на повну катушку, що для того щоб не чути чю хуйню тобі треба їти декілька километрів. Як він пояснив, коли його спитали що це за діла: “так для туристів”. Ніхто їм це не нав’язує, ніяки русскіє окупанти, ніякий путін, ніяка інструкція по окремому використанню саме цього самого гівняного русского попсового гівна. Як і маршрутчикам теж ніхто не нав’язує. І таксистам. І в кабаках теж.
Бо шо? Правильно: бо йобане село.
