Ходіння по муках

Про що хочеться запитати після звернення в Гуті Пенянській Президента Польщі Анджея Дуди?

На підставі зрадницького щодо України Ризького мирного договору 1921 року з Совєтською Росією, чому Польща не погодилася з тим, що більш як третина її території та населення має непольську більшість, і зробивши з цього висновки, порозумітися та організувати суспільне життя на підставі принципів багатонаціональної держави? А вибрала політику екстермінації національних меншин примусовими державними заходами, які в першу чергу торкнулися саме українців.

1. Вже 17 грудня 1920 року Сейм Польщі ухвалює закон про пільгове надання укоаїнських землель інвалідам та ветеранам Війська Польського які відзначились у українсько-польській та совєтсько-польській війнах. За цими законами польські осадники з числа військових мали можливість безкоштовно отримати до 45 га землі на Західній Україні, а переселенці-добровольці придбати землю за пільговою ціною в кредит на 30 років зі звільненням від оплати у перших 5 років. В результаті було роздано 800 тис. га землі примусово відібраної у українських селян. Про масштаби колонізації можна судити з того, що лише в Тернопільському воєводстві передбачали шляхом примусової парцеляції (відібрання земель у українських селян) розмістити 40 тис. осадницьких господарств. Це дало б змогу збільшити кількість поляків на 200 тис. осіб.

2. 31 липня 1924 року було прийнято закон, згідно з яким замість назви “Західна Україна” чи “Східна Галичина” вводився термін “Малопольська Всходня”. Замість слова “українець”, “український” офіційно введено терміни “русин”, “руський”. Причому “русини” трактувалися не як окрема нація, а як етнографічна група польської нації. З 2,800 українських шкіл лишилося тільки 422 (однокласові), й то з польською мовою в діловодстві. Для прикладу: в чортківському повіті Тернопільського воєводства лишилася одна однокласова (!) державна українська школа. Внаслідок цього в Західній Україні не лишилося жодної (!) української державної семінарії, гімназії математично-природничого типу чи фахової школи.

3. У вересні-листопаді 1930 року було проведено репресивні акції, із застосуванням поліції та армії, проти українського цивільного населення, що супроводжувалося масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Рішення про “умиротворення” Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалася 16 вересня 1930 року і тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у 16 районах Галичини.

З середини вересня до пацифікації було залучено 16 рот поліції, під час котрих підрозділи оточували села і проводити обшуки та допит мешканців. З кінця вересня та на початку жовтня 1930 року до поліційних акцій також долучились і військові підрозділи — до 10 ескадронів кавалерії. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю – т. зв «екзекуціями».

Пацифікація загалом охопила 325 населених пунктів в 15 повітах, а з участю війська — 168 місцевостей у 14 повітах. Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священикам, але й всім українським установам — школам, осередкам “Просвіти”, кооперативам.

Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися «екзекуції» —побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооперативів. Арештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному наносили 25-30, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського, співати польський гімн.

Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії за проведення пацифікації.

На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. Загалом, каральна акція мала на меті загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю.

За українськими даними зазнали побоїв 1357 чоловік, серед них 93 школярів (починаючи з 8 років), понад 40 жінок були зґвалтовані, забито до смерті 13 чоловік. Було арештовано 1739 чоловік, переважно студентів та учнів шкіл. Також було закрито осередки “Просвіти”, “Соколу” та заборонена діяльність “Пласту”, розпущені українські школи та гімназії.

Було проведено акцію примусового навернення до римо-католицької віри, під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам. В результаті із діючих 389 церков залишилось лише 51.

Вже 17 грудня 1920 року Сейм Польщі ухвалює закон про пільгове надання українських землель інвалідам та ветеранам Війська Польського які відзначились у українсько-польській та совєтсько-польській війнах.

За цими законами польські осадники з числа військових мали можливість безкоштовно отримати до 45 га землі на Західній Україні, а переселенці-добровольці придбати землю за пільговою ціною в кредит на 30 років зі звільненням від оплати у перших 5 років.

В результаті було роздано 800 тис. га землі примусово відібраної у українських селян.

Про масштаби колонізації можна судити з того, що лише в Тернопільському воєводстві передбачали шляхом примусової парцеляції (відібрання земель у українських селян) розмістити 40 тис. осадницьких господарств. Це дало б змогу збільшити кількість поляків на 200 тис. осіб.

31 липня 1924 року було прийнято закон, згідно з яким замість назви “Західна Україна” чи “Східна Галичина” вводився термін “Малопольська Всходня”. Замість слова “українець”, “український” офіційно введено терміни “русин”, “руський”. Причому “русини” трактувалися не як окрема нація, а як етнографічна група польської нації.

З 2,800 українських шкіл лишилося тільки 422 (однокласові), й то з польською мовою в діловодстві.

Для прикладу: в чортківському повіті Тернопільського воєводства лишилася одна однокласова (!) державна українська школа.

Внаслідок цього в Західній Україні не лишилося жодної (!) української державної семінарії, гімназії математично-природничого типу чи фахової школи.

У вересні-листопаді 1930 року було проведено репресивні акції, із застосуванням поліції та армії, проти українського цивільного населення, що супроводжувалося масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині.

Рішення про “умиротворення” Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалася 16 вересня 1930 року і тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у 16 районах Галичини.

Утворення, згідно розпорядження президента Польщі Ігнація Мосцицького, 17 червня 1934 року в місті Береза-Картузька, концентраційного табору як місця позасудового інтернування “осіб, що загрожують громадському спокую та безпеці Польщі”. У таборі Береза-Картузька дозволялося тримати людей до трьох місяців без суду, винятково за адміністративним рішенням поліції чи глави воєводства.

Остаточне рішення про термін ув’язнення залишалося за адміністрацією табору. Табір мав дротову огорожу під високою напругою. Арештанти носили полотняний одяг із круглою полотняною шапочкою, на ногах — дерев’яні постоли.

У невеликі камери із цементною підлогою набивали по 40 чоловік. Щоб ув’язнені не сідали, підлога постійно поливалася водою. Їм заборонялося розмовляти.

“Виправленням” в’язнів була виснажлива робота й голодний пайок. За українськими джерелами, через табір пройшло близько 5 тисяч українців.

Проведення етнічної чистки проти українців (початок — 29 березня 1947 року) полягало у примусовій депортації (виселенні) українців з їх земель – Лемківщини, Посяння, Підляшшя та Холмщини. Українці були позбавлені прав на землю, відібрані всі церкви, ліквідовані українські школи та культурно-освітні установи.

27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українці позбавлені права на все майно, яким вони володіли до депортації. Тільки за даними польських джерел було депортовано 482 тис. українців.