Євроінтеграція: фата-моргана чи факт?

Сьогодні, в інтерв’ю телеканалу Інтер, запитання про зміни в візовій політиці, в контексті євроінтеграції, мене спочатку поставило в ступор.

Що відповісти, коли раніше ми мали перепони, а сьогодні – бар’єри? Ми розібрали ситуацію на прикладі епічної поїздки нашого дитячого ансамблю “Майстер-Клас” у Чехію, де українські діти здобули перемогу.

Нагадаю, торік, 21 березня, у день підписання угоди про євроасоціацію, Чехія заборонила в’їзд малим танцюристам, не пояснивши причин. Коли ми, разом з фейсбуківською спільною та батьками дітей спричинили суспільний резонанс, провівши гучну акцію під їхнім консульством, у терміновому порядку Чехія видала всім дітлахам візи.

Продовжуючи тему, я відповів, що є певні індикатори успіху, за якими можна було би робити висновки. Наприклад, якби до нас, як переможців, звернулися керівники чеського культурного центру із привітаннями, якби нас та інші колективи офіційно запрошували на інші чеські (польські, німецькі) конкурси, всіляко сприяючи культурному обміну, якби міністерство культури України цікавилося би нами та іншими переможцями, якби управління культури міста Києва запитувало нас, які потреби маємо і допомагало, якби ми всі, час від часу, дізнавалися, що українські дитячі колективи, за сприяння держави та культурного центру Чехії (франції, Німеччини), беруть участь у європейських фестивалях, якби, якби, якби… Лише тоді ми могли би сказати: так, між Україною та Євросоюзом здійснюється процес зближення та усуваються перепони.

Але я цього не можу сказати, бо у якості подяки за перемогу на конкурсі у Празі ми отримали ноту протесту від Чехії (публікацію з претензіями) та анонімний лист в КМДА (чиїсь наклеп). За весь рік – жодної уваги до дітей-переможців з боку міністерств, культурних фондів. Держави-учасники “інтеграції” пальцем не поворушили, аби розвинути успіх та дати дітям нові можливості мистецького росту. Поки що все тримається на плечах батьків та окремих меценатів чи депутатів, які активно розгортають місцеві ініціативи.

То невже ж наші держави настільки бідні, а міжнародні культурні фонди глухі та сліпі, аби не бачити наявних можливостей, не чути про потреби людей вільно пересуватися, надихатися спілкуванням та творчістю, зближуватися?

Пригадався кумедний епізод з прес-конференції Валерія П’ятницького, уповноваженого з питань євроінтеграції. На моє питання, як він бачить культурну кооперацію між Україною та ЄС, він відповів, що європейці дізнаються про нас і нашу культурну ідентичність, споживаючи консервовані овочі нашого виробництва (огірки, горошок). Без коментарів. Це і є рівень нашої державної політики, котра не дивиться далі контейнера з товаром.

А ви бачите зближення з ЄС? Кроки, ознаки, враження?