Таке відчуття, ніби наша країна просто не може підібрати слів, щоб заявити про себе світові. Тому доводиться звучати нам – простим українцям.
Говорити про Україну – заняття азартне, проте не завжди вдячне. Особливо, коли знаходишся поза її межами. Не завжди вдячне воно передусім із огляду на співрозмовників. Оскільки зазвичай натрапляєш на експертів. Скільки разів доводилось із цим стикатись – у Польщі, Німеччині, Франції, Америці. Дорослі серйозні люди, які, питаючи тебе про твою країну, мають уже готову відповідь. В кожного, звісно, своя візія, своє розуміння, своя глибина занурення. Проте, підходячи грубо, експертів цих можна поділити на дві нечітко окреслені категорії.
До першої з них належать умовні поляки-німці-французи-італійці, які ставляться до України прихильно, проте інформацією користуються вибірковою, реальність сприймають суб’єктивно. З Україною, зазвичай, пов’язані чимось незбагненно особистим – або з кимось одружені (варіант – заручені, розлучені), або мають спільний бізнес (варіант – вклались у щось, значення чого не розуміють, були кинуті українськими партнерами), або якось напряму причетні до проблем демократії (політики, журналісти, проповідники). В будь-якому разі до інформації, почутої від тебе і не підкріпленої авторитетною думкою дружини (варіант – українського менеджера з гуртових продажів, церковного старости) ставляться скептично. Іноді від них можна почути альтернативний розклад політичних сил у нас вдома, іноді – якусь інформацію, що свідчить про їхню приналежність до промислового шпигунства, але в цілому – це найбільш лояльна й прихильна до нас соціальна група. Україну вони люблять, хочуть їй допомогти, хоча й не знають – як.
Куди гірше з другою категорією. Це мешканці того ж таки ЄС, Америки чи інших куточків безберегого світу, які дивляться на світ, умовно кажучи, через російське віддзеркалення. Вони навіть можуть посилатись на незалежні ЗМІ. Звучить це так: «Ситуація на Донбасі? Ми чули про неї від нашого кореспондента в Східній Європі». «А де знаходиться офіс вашого кореспондента?» – питаєш при цьому. «Ну як де? – дивуються вони. – В Москві».
Оцінювати ситуацію в Україні передусім із урахуванням інтересів та уподобань наших північних сусідів – справа для багатьох звична й комфортна. При цьому до України вони ставляться доволі прихильно, хоч і дещо поблажливо. Мовляв, ну ви ж самі все розумієте – збройний переворот, радикали при владі (так-так – це вони про Україну), цензура й русофобія. Мовляв, сфера інтересів, історичні обставини, світова закуліса. Одне слово – нас вони люблять, але бажано в смаженому вигляді. На співвітчизників, які заперечують присутність при владі в Україні радикалів дивляться з підозрою. Себто теж, як на потенційних радикалів. В дискусії вступають легко, проте співрозмовника зазвичай не слухають.
В чому тут справа? В небажанні розуміти, так, безперечно. Проте і у відсутності достатньої кількості чіткої й доступної інформації – так само.
Коли розмовляєш із українцями, щедро розкиданими світом, постійно доводиться чути нарікання на майже цілковиту відсутність України в цьому самому світі. Українці обурюються й нарікають, українці – від Польщі до Канади – вже шостий рік намагаються привертати увагу політиків та громадян тих країн, в яких їм випало перебувати, до подій на своїй батьківщині. Українці не дають спокою й нагадають про незручне. За великим рахунком вони роблять те, що в куди більшому обсязі має робити сама Україна. Ну, але не робить. Чи, скажімо так, аби не впадати в крайнощі – робить у недостатньому обсязі. Таке враження, що Україна просто не може підібрати слова, якими б могла про себе говорити, якими б зуміла пояснити себе, які б звучали просто й переконливо. Іноді це має просто фатальні наслідки. Іноді єдиною можливістю сказати про свою країну є голоси самих українців, які, не дочекавшись офіційних меседжів, просто вголос кричать про окупацію та агресію.
Зрештою, ми багато чого робимо вперше. Зокрема, ми вперше намагаємось говорити зі світом так, щоби світ не мав шансів нас ігнорувати. Складно, але іноді вдається.
Нам загалом вдається більше, аніж можна було очікувати. Нас справді знають погано, проте дуже часто, щойно ми починаємо говорити власним голосом – цей голос запам’ятовується. Це не завжди вдається на «офіційному рівні». Доки політики звучать непереконливо, про Україну говорять музиканти, режисери й поети. Можливо, вони це роблять надто емоційно, можливо їм не вистачає іноді аналітичності й прагматизму. Проте в них зазвичай є позиція й любов до того, про що вони говорять. Іноді цього цілком достатньо, аби бути переконливими.
