Мав би вже звикнути, але не можу. В глибокому екзистенційному ахуї дивився я сьогодні виступ Медведчука в Стразбурзі.
Кремлівський меседж-бокс в Україні – явище, на жаль, узвичаєне, повсякденне, тому всоте слухати про автономію, амністію та інші вологі мрії Путіна я вже не міг, але антураж, декорації, до яких належали й велеречиві європарламентарі, невміло симулюючі щирість, насправді вражали.
Загалом складалося враження, що Медведчук просто винайняв приміщення Європарламенту, як сауну разом з ескортом для парубоцької вечірки. В більш непривабливому вигляді цю установу я не бачив.
Якщо хтось не зрозумів, що сьогодні насправді відбулося, урочисто доповідаю: сьогодні Медведчук уперше в якості офіційного суб‘єкта української політики, без п‘яти хвилин парламентаря, в самому серці ЄС озвучив Євросоюзу умови, а точніше ультиматум Путіна по Україні. Особливої жерсті ситуації додала промовиста дата оголошення ультиматуму – сьогодні п‘ята річниця трагедії МН-17. Не є секретом, що Кремль небайдужий до символізму, дивно було б, якби обрали інший день.
Арсеній Яценюк влучно написав на Цензор.НЕТ, що «п’ять років Медведчука оберігали в Україні як безальтернативного посередника. Дооберігалися. Сьогодні він виставив свій рахунок» (посилання на текст – в першому коменті). Так і є.
Ще дещо важливе. Сьогоднішній бенефіс Медведчука-Путіна в Європарламенті – це прямий наслідок політики Порошенка, який за фактом легалізував цю істоту в Україні.
Якби Порошенко будучи при владі нищив Медведчука та інших кремлівських аватарів з такою завзятістю, як партнерів, сьогодні Україна з високою ймовірністю не спостерігала б дивовижний ресурекшн політичних зомбі, а сам Петро Олексійович абсолютно точно працював би президентом, а не перегавкувався на площах з проросійськими маргіналами. Якби.
