21 листопада 2014 у нас велика біда. На виході під ДАПом, навпроти «пашиної посадки», загинули Сєва і Морпіх – Всеволод Воловик і Володимир Байдюк.
Морпіх – сільський хлопець з Франківщини, з нереально високою мораллю, яку нечасто зустрінеш у сучасних чоловіків. Він рубався за те, щоб жінок не брали на бойові – але віддавав мені, що сиділа у найбезпечнішому місці, наш єдиний на групу бронік, і, пізніше, вже коли служив у ЗСУ, довго, важко жалкував про те, що в день загибелі друга не стримався і вдарив полоненого бойовика. Одного разу він попросить мене пофоткати його, щоб було що послати мамі. «А то раптом мене вб’ють, а вона й не побачить, як я воював».
Він уже кілька місяців не в ДУКу – пішов служити в 74-й ОРБ. Був спільний вихід, виявили міну, позначили її й обійшли – але на зворотному шляху біля мінного поля їх обстріляв снайпер. Морпіх рвонувся в посадку, а там стояла ще одна міна – ОЗМ, підсилена додатковим зарядом. Осколок увійшов йому під каску, він загинув миттєво. Сєвка, який опинився поруч із ним, стік кров’ю. Решта бійців, крім неймовірного везунчика Шведа – поранені. Двох саперів з інженерного управління сектора осколки дістали на відстані 150 метрів.
Я дізнаюся про їхню загибель у машині, коли разом з Яною і Вогником вертаюся на базу. Зателефонували Яні… Не плачу, хоча дуже любила Сєву, і дуже сильно боюся за Вольфа.
З капітаном спецназу ГУР Всеволодом Воловиком, він же Сєвка Біс, Вольф познайомився у 2007 році, коли ми косили під «мирних страйкболістів» і брали участь в іграх. Ще не знаючи, хто він, відразу ж звернув увагу на його високий професіоналізм у військовій справі. Вольф говорив про Сєву: «Я це все знаю, а він це все вміє».
Під час нашої поїздки в Одесу на гру за афганськими мотивами Сєва кинув у дорожню сумку страйкбольний автомат, «муху» й антуражну моджахедівську форму. Дорогою задні дверцята бусика відкрилися, сумка випала, помітили кілометрів через два. Повернулися, підібрали і довго сміялися, що подумав би той, хто міг підібрати її раніше.
Про те, що робив Сєва під час Майдану, ми промовчимо, щоб не підставляти живих друзів. Коли почалася війна, він, спортсмен без шкідливих звичок, лазив окупованими територіями, вдаючи алкаша, і здобував безцінну інформацію. Провів 45 днів у полоні в «Лугандоні».
Після звільнення остаточно перебрався до нас, став начальником пішої розвідки ДУК, повинен був стати командиром розвідбату, який формувався на базі нашого підрозділу. Розвідбат так і не був сформований, тому що замінити Сєву елементарно не було ким.
Під час війни Сєва взяв у полон азербайджанця, який виявився близьким другом польового командира Абхаза (бригада «П’ятнашка»), і передав його в армійський розвідвідділ. Абхаз через своїх бізнес-партнерів в Україні запропонував за повернення друга 100 тисяч доларів, і за цим полоненим – кому він дістанеться – почалося тоді немислиме полювання офіційних силових структур.
По життю Сєвка був веселун. На штабі 93-ої в Тоненькому регулярно проводилися наради офіцерів усіх підрозділів, що працювали в районі ДАП. Майк, один з комбатів 79-ї аеромобільної бригади, полюбляв, щоб на нього всі звертали увагу. І Сєва втриматися не міг, щоб його не потролити. У штаб 93-ї він заявлявся то в величезному сомбреро, то у в’єтнамському солом’яному капелюсі часів Вьєтконга, в сандалях і з СКСом.
Він був справжнім другом і дуже тонко відчував людей. За два-три місяці війни у мене почали розвиватися комплекси: бігаю зі снайперкою, взяла участь у декількох перестрілках (щоправда, не з нею, а з карабіном), а де ж мій «встрелений сєпар»? Хлопці вже починали поглядати скоса, і я це відчувала. І ось Сєвка сам, без будь-яких прохань або скарг з мого боку, сходив в розвідку, нагледів місце, де нелякані бойовики на водопій ходять, а за 200 метрів посадка, де можна залягти… І беріг це місце для мене – обіцяв особисто відвести туди і попрацювати на прикритті, щоб я «відкрила рахунок». Ми не встигли це здійснити – мене відправили до Києва, а потім, коли я повернулася, група працювала вже трохи в іншому місці, і незабаром Сєва загинув. Будучи вже, по суті, комбатом, він не повинен був особисто ходити на виходи – але, звичайно, регулярно на них ходив… За тиждень до загибелі потрапив у засідку – постріл з РПГ ліг поруч з їхньою машиною, машина перекинулася, Сєва був легко поранений осколком.
Ввечері на базі Перший плаче (я вперше бачу його сльози), Вольф напивається і кричить: «Чому він, чому не я?». Мій тато, який погано розуміється у комп’ютері, примудряється під мою диктовку в моїх архівах знайти фото Сєви, якого ніколи не бачив і не знав в обличчя, і вислати мені для некролога…
