Прояву якоїсь негативної тенденції я не бачу. Та якщо говорити глобально, то Україна самотужки не впорається.
Наскільки я зрозумів з відео, представники бойовиків прийшли не в Станицю Луганську, а на так звану нейтральну смугу — вони не перетинали українське КПВВ. Це демілітаризована зона, де відсутні люди зі зброєю з обох сторін, у тому числі не має права з’являтись там зі зброєю і українська національна поліція. Такі умови розведення сил.
Саме через перебування на нейтральній смузі ці люди й були такими зухвалими. І те, що вони сказали, що Станиця і Щастя являються їхніми є чимось радше емоційним. Я бачив це відео і чудово знаю Юрія Золкіна, голову адміністрації Станично-Луганського району, який з ними спілкувався і від такої знахабнілої поведінки просто розгубився. Йому варто було б нагадати цим мерзотникам, що згідно з Мінськими домовленостями принаймні декілька населених пунктів мають бути під контролем української влади.
Усе це відбувалось перед камерами журналістів. І можете тепер уявити, як цих двох будуть сприймати по той бік Сіверського Донця. Мовляв, національні герої, пішли і в очі хунті все сказали. Це відео — чудовий інформаційний привід. Я абсолютно переконаний, що сьогодні всі російські кісєльови та решта будуть смакувати це відео, розповідаючи все, що відбувається навколо.
Як реагувати нам? Не думаю, що нам в принципі варто приділяти цьому надто багато уваги. Так само ці люди ведуть себе і під час Мінських переговорів. Ці два персонажі, що на відео, присутні на таких зустрічах, тож абсолютно нічого дивного в їх поведінці немає.
Тож я не бачу прояву якоїсь негативної тенденції на Донбасі. Те, що вчора загинули четверо наших військових, звісно, є брутальним порушенням домовленостей та «хлібного перемир’я». Та, на жаль, нічого нового в цьому немає. Я вже перестав рахувати кількість цих перемир’їв — за моїми оцінками, їх близько 20. І хочу підкреслити, що жодного з них не було дотримано, а порушення завжди відбувались з боку незаконних збройних формувань. Коли підписувалась угода про чергове перемир’я, і мене запитували в ЗМІ про моє ставлення до цього, то я відповів, що воно залишилось незмінним. За своєю природою я оптиміст і прагну миру, та довіри цим людям особисто в мене немає. І моя недовіра — не якесь особисте несприйняття, а те, що ґрунтується на цілому комплексі конкретних фактів.
Якщо говорити глобально, то Україна самотужки зі ситуацією на Донбасі не впорається. Треба докласти світових зусиль, аби примусити Росію змінити свої стартові позиції. Іншого шляху не існує. Можна підписувати у Мінську угоди про перемир’я хоч щодня — вони абсолютно нічого радикально не змінюють. Росія фундаментально залишається на своїх позиціях, і жодного кроку до миру робити не буде — поки її до цього не примусять.
На жаль, я песимістично налаштований щодо того, що ситуацію може зрушити зустріч у нормандському форматі. По-перше, вчора уже пролунала позиція Франції — мовляв, дуже співчуваємо, бідкаємось, переживаємо та занепокоєні, але зустріч відбудеться тоді, коли відбудеться. Ми також знаємо реакцію Росії – і вона незмінна з 2017 року. Вона полягає в тому, що Росія не бачить сенсу в черговій зустрічі, так як позиції сторін залишаються незмінними.
Тому я не плекаю жодного оптимізму щодо наслідків можливої зустрічі. Єдиний шлях — примусити Росію змінити свої стартові позиції. Це можна зробити збільшенням політичного та економічного тиску. Та, на жаль, з боку ЄС ми бачимо інші тези: про повернення російської делегації в ПАРЄ, про посилення діалогу щодо доречності антиросійських санкцій, про потребу в діалозі – вся ця маячня налаштовує мене на песимістичний лад.
Та я однаково не назвав би ситуацію безвихідною. Так як серед наших союзників не лише Франція та Німеччина. Думаю, треба вибудовувати більш активні стосунки з Британією, США, Прибалтикою, Польщею. Треба розмірковувати над тим, щоб утворювати всередині Союзу антиросійське об’єднання.
