Яжєдєвочка – напишу про кохання.
Точніше про те, що насправді-то війна – найгірше місце для початку романтичних стосунків (але, звісно, найкраще для початку дружби).
За півтора роки війни в мене було три навколоатошних лав сторі. Це розвідник, з яким я познайомилась ще на початку АТО, коли їздила як журналіст – багато тут писала про нього свого часу. Це Бізон, з яким ми наче й досі разом, але постійно сваримося – і я не думаю, що ми почали б зустрічатися якби все відбувалося не у Пісках. І це… ще одна історія, яка була між ними. Дуже-дуже коротка, дуже проста і дуже показова. Власне, її і достатньо – бо це квінтесенція.
Одного чудового зимового ранку ми з хлопцями поїхали з Пісків у гості – на розташовану у кількох кілометрах від нас позицію іншого батальйону. Потягли туди привезені волонтерами смаколики. І, оскільки той батальйон був офіційним, підгодувавши побратимів, планували звично попросити в них набоїв та вкрай потрібних нам 25-х вогів. Набоїв нам, звісно, дали. А воги… ох, вибачте, немає вогів – лишилося лише два останніх цинки.
Кілька хвилин сповненої трагізму розмови і… один з хлопців, незнайомий мені воїн світла з величезними блакитними очима, віддає нам передостанній цинк із 25ми.
Фух. Можна вертатися. Але кілька карателів вирішують позаклеювати скотчем розбиті вікна течика, на якому ми приїхали – дуже сильний сніг. Тим часом я та ще двоє наших сидимо в укритті з побратимами з того бату – в тому числі і з тим, з блакитними очима. Назвемо його Б. Щось п’ємо тепле. Розмовляємо. Таке.
За годину нашим вдається добре заклеїти віконечка. Час їхати. Ми вже йдемо до машини, на вулицю за нами виходить і той Б. В останню мить бере мене за руку і напрочуд швидко, наче боїться, що забуде щойно вивчений вірш, видає монолог. Мовляв, знаєш, я мріяв про таку дружину як ти, мені вже 30, в мене є хороша квартира у місті N, там добре, там з вікон видно Дніпро, і, знаєш, ми будемо жити довго, в нас будуть діти – тільки не смійся, бо я серйозно кажу… Я по-доброму віджартовуюсь, ми обіймаємося з усіма на прощання і їдемо у свої Піски.
Проходить довгий день. Звичайний день. Чергування, обстріли. Під тим таки обстрілом надвечір нам доводиться виїхати на кілька годин у Красноармійськ – пацани з 93-ї бригади не мають вільної машини, аби забрати побратима, що повертається з відпустки, і просять про допомогу. Ми з О. вирушаємо – туди й назад.
Роздовбана дорога. Зламані дерева. Свист мін. А потім – зненацька Красік. Тепло вікон, за якими хтось готує вечерю, музика, світлофори, вітрини. Пари, що тримаються за руки на вулицях. Сніг у лагідному світлі ліхтарів. Кава й шоколадки на останній працюючій заправці – …і знову наша дорога смерті, що прострілюється з терикону. Наче різка зміна температури, від якої по-справжньому паморочиться голова.
На позиції іншого батальйону, там, де ми були 12 годин тому, я на мить вистрибую з машини. Вранішнє «ми будемо жити довго…» – якийсь промінь світла тут, у місці, де не можна навіть фари включити. Зроблена руками дитини лялька-мотанка на стіні обгорілого підвалу, який щохвилини може стати братською могилою.
– Поклич Б., – прошу чергового. Хоч і не знаю навіщо.
– Немає його, – кидає хлопець.
– ?…
– Він тепер у Пісках.
Звичні кілька хвилин – і наші Піски. Життя у підвалі кипить. Хтось із наших шукає мотузку, і я миттю підриваюсь, «зараз позичимо», та йду до штабу того бату на сусідній вулиці.
– Б. до вас перевівся? Де він?
– Спить. Пішли, проведу.
Знайомий заводить мене у закидане матрацами приміщення, на одному з яких спить він. Хоче розбудити Б., але я роблю перелякані очі і мотаю головою – не треба. Тоді провідник мовчки виходить. У кімнаті немає більше нікого. Я сідаю на підлогу і навіть не знаю, чи варто його будити. Вигаданий десять хвилин тому привід – ця клята мотузка – здається дурним. Та просто ідіотським – якщо через це серед ночі смикати єдиного сплячого бійця.
Але Б. прокидається сам. Спокійно, не так, як буває підриваються від шурхоту. Розплющує очі, мружить їх від світла, сміється й каже одне слово: «Нарешті». Мотузка мені вже не потрібна.
Він бере зброю і ми йдемо погуляти – тупувата ідея, скажу я вам, але, звісно, моя. Говоримо про якісь дурниці – типу, а чого це ти раптом вирішив все це мені сказати? Ми ж геть не знайомі. «Я тебе давно помітив, – каже. – І я намагався підійти декілька разів». Розповідає як само – і я пригадую пару невдалих коротких розмов з трохи пафосним хлопцем з командирськими замашками у незмінній балаклаві. Я від нього морозилась.
Десь за рогом лягає пара мін. Досі падає сніг. Поруч є укриття – заходимо туди. Сидимо, куримо одну за іншою. Мовчимо. А потім починаємо цілуватися. Сміємося як діти, обіймаємось, гріємо одне одному руки диханням. Довго, хоча майже не говоримо. І – вже час іти на позицію.
У наступні два дні ми не бачимося взагалі. А на третій день – у день, коли я маю ненадовго поїхати геть – мені через десятих людей передають тренувальну мішень. На ній його позивний, його справжнє ім’я, якого я не знала, і його номер телефону. Жодного зайвого слова.
Я їду. І навіть пишу йому смс про це – мовляв, я додому на три дні, щасливо залишатися. Вранці наступного дня опиняюсь у Києві. А ввечері того ж дня – господи, я досі не знаю, яким чином відпросившись – у Київ приїжджає він.
… Ті три дні ми провели разом. За цей час я зрозуміла, що хлопчик з автоматом і блакитними очима – син неабиякого начальника у ДАЇ. Що хлопчик з автоматом і блакитними очима – доброволець, звісно… але не те, щоб націоналіст. Що хлопчик з блакитними очима ще до війни працював у силових структурах – і дуже пишається цим. Що він не до кінця розуміє навіщо зносити Лєніна. Що в нас немає спільних інтересів, що ми дивимося зовсім різне кіно, що він не читає книжок… Коротше, що мені треба тікати – адже усім нам завжди потрібні люди, які також люблять хоча б Ремарка, Хемінгуея та Стейнбека, люди, які також не могли не бути на Майдані, люди, які розуміють українську історію… Люди, які здатні знайти спільну мову з нашими кращими друзями, а не викликати в них здивовану посмішку. Здивовану, бо друзі не розуміють як він опинився поряд із тобою.
А ти ніколи не зможеш їм цього пояснити – пояснити, що ти з ним через міни та світло у вікнах чужих будинків, через останній ящик вогів і вимкнені фари, через слова «його немає», від яких на мить зупиняється серце, і через єдине слово «нарешті», яке позбавляє тебе необхідності казати дурниці.
«Він слухає Муцураєва і дуже любить собак», – навіть це вони зрозуміли б. Це ти і сама добре зрозуміла б. Але у списках того-що-має-бути-в-ідеалі ніколи немає місця для раптових «ми будемо жити довго», для згадок про Дніпро за вікном і навіть просто для теплих долонь і живих блакитних очей там, де пекельний холод і сліпа смерть. Таких речей Тут традиційно замало для стосунків. Дійсно замало… але водночас і Тут це все одно залишається максимумом того, що може дати одна людина іншій.
Саме в цьому, як неодмінно сказав би Ремарк, і полягає романтика й ідіотизм людського життя.
