4 серпня 2015 року, українське громадянство отримала Марія Гайдар.
Людина, безумовно, потрібна в управлінні нерозумними украми, котрі не спроможні, на думку нашої влади, народити управлінців до Кабміну та Одеської області. Але зараз не про те, а про несправедливість.
Я не був свідком, коли Марія Гайдар запалала любов’ю до України, коли в ній прокинувся вогонь українського патріотизму. Я не бачив її протягом цих кривавих та гірких для нас півтора року. Вона не кинула все, не приїхала безкорисливо допомогти нашому народу під час Майдану або війни. Вона легко і просто приїхала «на запрошення» і так само легко отримала український паспорт, разом із високою керівною посадою, але при цьому вагається з відповіддю: з ким воює Україна!
Я бачив інших, котрі полишили все: країну, роботу, вони перевезли сім’ї до України або не можуть місяцями зв’язатись з близькими, в остраху ФСБ. Бачив десятки іноземних добровольців, моїх бойових побратимів, які своєю кров’ю заслужили право бути українськими громадянами, право бути Українцями.
Я знаю, що майже ніхто з них не може отримати український паспорт за більш як рік! Не те, що за тиждень, як «цінні фахівці» з рук Президента. Знаю тому, що з ними проходжу всі кола пекла, оббиваючи пороги чиновницьких кабінетів, або збираючи тонни необхідних документів.
Це кричуща несправедливість, яку допускає наша держава та суспільство.
Суспільство, побудоване на несправедливості, не може бути довговічним. В загальнолюдському сенсі ми повинні та завдячуємо таким людям набагато більше, ніж всім нашим злодіям-міністрам, губернаторам, радникам і т.д.
