Українські фільми хворіють на бездарність і майже повну відсутність акторської гри

0
587

Акторів беруть зазвичай з театрів, але сцена і кіно – різні речі. І якщо на сцені актор виглядає більш-менш природно, то в кіно – безпорадно і примітивно.

Театральні актори звикли на сцені перебільшувати в емоціях і перекрикувати одне одного. Вони ж мусять конче докричатися до гальорки. Але у фільмі кричати не конче. Можна, як Аль Пачіно, хрипіти пошепки, і тебе почують. Але наші актори цього не розуміють.

Інша біда – в нас нема зірок. За совєтського часу були, а зараз нема. Нема й комедійних акторів, як-от Брондуков чи Яковченко (Прокіп Свиридович Сірко з фільму «За двома зайцями»). Тому й комедії українські не смішні і провалюються в прокаті.

Хоча є виняток – «Дзідзьо-контрабас». Він повністю окупився, бо в ньому знялася зірка – Дзідзьо. Зірка може витягнути будь-який ідіотизм. І якщо нема фільмової зірки, то її з успіхом замінює естрадна. Фільм не витягує на якийсь пристойний рівень, але люмпен хаває. Так само, як він хаває індуське та латиноамериканське мило.

Не думаю, що моя гостра критика «Шляхетних волоцюг» вплинула на прокат цього примітивного витвору бездарних сценаристів. Фільм провалився не лише у Львові, а по всій Україні. І це можна було передбачити з самого початку. Однак держава дала кошти, а точніше викинула їх на вітер.

Я з чистого обов’язку змусив себе проглянути цю маячню. Тепер мене не цікавили усі бздури, які викривили тодішні львівські реалії. Я заплющив очі на фантазійне вбрання батярів – на гуцульський пояс, капелюхи та, зрештою, і на бороди. Мовчу вже про те, що батяри не були злодіями, як це у фільмі, не могли завітати до мистецької кнайпи, як і кіндери (власне злодії), а в кнайпах не подавали ніякого мутного пійла. І я розумію, що варяги з Києва не знають, як відміняти слово «батяр» (чомусь «бАтяри»), а для «бАтярів» чомусь нормально вживати такі словечка, як «пОняв», але гра акторів! Театральних! Вона жахлива. Це не гра фільмових акторів, це гра самодіяльних артистів якого-небудь глухого села. Ця награна міміка, неприродність в рухах, відверта клоунада і примітивне копіювання класики комедійного жанру – на це без глибокого співчуття і непозбувної бентеги неможливо було дивитися.

Актори зі Львова не те, що не вживали львівської говірки, а й часто калічили українську мову. Декому здавалося, що коли вставити якесь польське слово (наприклад, «жеби»), то вже є львівський колорит.

До польського довоєнного фільму «Волоцюги» псевдоукраїнському псевдорімейку, як до неба рачки. Там було все скромно, недорого і дуже природно. Тут усе перебільшено, спародійовано і перетворено на великий лайноподібний пшик. І звісно: у довоєнному фільмі були зірки, а тут – жодної. Тут ролі виконували люди, яким категорично не можна зніматися у фільмах, але які відбули навчання акторської майстерності.

Геніальний актор Василь Симчич не закінчував жодних студій акторської майстерності, як, зрештою, і тисячі голлівудських акторів. А грав так, як зараз не грає ніхто. Те саме стосується і згаданого Миколи Яковченка.

З зірками, звісно, проблема, їх треба виховати, вони мусять визріти, засвітитися в цілій плеяді фільмів. Їх повинен полюбити народ і йти в першу чергу на них, бо імена режисерів для широкого кола глядачів мало що кажуть. В совєтську епоху дівчата збирали фото кінозірок, і ніхто не збирав фото режисерів.

Тому попереду нас чекають ще багато провалів. Особливо комедійних і особливо на історичну тему. Судячи з тих трейлерів, які можна побачити, фільми про Довбуша і Данила Галицького (дивує мене, чому не король Данило, а оце штучне «Галицький») не віщують теж нічого доброго. Чудернацькі костюми, неприродна мова, і знову оці крики і перегравання в емоціях… Це невиліковне?

Як невиліковна наша боротьба з російськими впливами і з обмеженням російськомовного продукту, бо вона буде й надалі наштовхуватися на опір, як у випадку режисера Сєргєя Лозніци, який висловився на Фейсбуку доволі виразно: «Фильм должен быть представлен зрителю в том виде, в каком он был создан. Мы записывали звук на площадке и это очень серьезная работа и часть звукового решения картины. Дублирование фильма на украинский язык, я уже не говорю о том, что я не уверен в качестве дубляжа в силу того, что ни опыта, ни умения, ни такого уровня звукорежиссуры пока что в Украине нет, уничтожает фонограмму и влияет, не в лучшую сторону, на восприятие картины.

У этого вопроса в Украине есть и другой аспект – война с русским языком, которую в той или иной форме пытаются вести разные политики. Вести такие войны глупо. Ни к чему, кроме одичания, эти войны привести не могут. В стране, где половина населения говорит на русском языке, делать вид, что такого языка не существует – форма идиотизма, корни которого можно поискать в советских традициях лжи».

Тобто нам підсовують під українською обгорткою той самий російський продукт, який ми мали усі роки Незалежності: фільми і серіали, зняті російською мовою, але під грифом «Україна». Хотілося б побачити польські україномовні фільми або румунські угромовні. Адже українців у Польщі, а угорців у Румунії с теж поважна кількість. А однак такого явища ми там не спостерігаємо.

Лозніца вважає, що наша боротьба за ширше впровадження державної мови – це війна з російською мовою. Ні, це не війна. Це боротьба за елементарне виживання після сторіч русифікації. Щодо дублювання, то є різні варіанти. Мені найбільше подобається польський, коли чути оригінал, а всіх акторів дублює один диктор. Повне дублювання всіх голосів без потреби.

Але й тут чатують підступні підводні каміння, бо так зване українське дублювання будь-яких іноземних фільмів – це зазвичай дублювання не з англійської чи французької, а з російської. В результаті маємо російську синтаксу і безліч словесних покручів та русизмів.

Джерело

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here