Українські графомани

0
78

Кого лишень з відомих письменників не атакували графомани! Графоманія – хвороба, яка не лікується. Грецьке слово «ґрафо» означає «пишу», а манія – і так зрозуміло.

«Коли ця недуга виявляється тільки у невеликого числа людей, то немає біди, – писав на еміграції письменник Панас Феденко, – але лихо, коли гін до писання поширюється, і нарід стає “нацією поетів”».

Графомани цвіли у всі віки. Давньоримський поет Катулл якось отримав від свого приятеля подарунок на свято Сатурналій – вірші графоманів. Катулл з гумором поскаржився на приятеля, що той зіпсував йому свято, а наприкінці звернувся до авторів недолугих віршів: «Прощавайте, забирайтеся туди, відкіль принесли невдалий ритм. Ви лихо віку, препогані поети!»

Українська графоманія була куди молодшою, бо проявилася щойно в першій половині ХІХ сторіччя, коли на сцену вийшли брати Карпенки – Григорій та Степан і стали видавати свої збірники віршів і прози. Проте одне оповідання Степана Карпенка «Пан Твардовський» я залучив до антології «Чорт зна що», добряче його скоротивши та почистивши, бо був там соковитий опис бенкету в пеклі.

Ллються думи прутко,

Як Дунай у море.

Серцю стало горе,

Душі стало жутко, – писав С. Карпенко, а від тих слів ставало «жутко» й читачам, і з запланованих тринадцяти книг зібрання їхніх творів вийшло лише кілька.

Першу розгромну рецензію на українських графоманів написав Пантелеймон Куліш, розкритикувавши вірші Грицька Кохнівченка та Івана Подушки. Про останнього відомо, що був селянином, а потім працював у крамниці. Окремі вірші мов живцем передерті з Шевченка, але добряче попсовані рукою графомана. Ось яка драматична сцена розігралася в його баладі:

Примерк місяць в небі,

Тихо і у гаї,

Тілько в серці козаченька

Нічуть не втихає, –

Не втихає сердеченько

І милої – плаче,

Що милого, коханого

Три дні вже не баче.

Поза гаєм щось мелькнуло.

Козак стрепенувся.

Ближче, ближче – його мила,

За шию вхватився.

«Де ти ясно голубонько,

Де три дні бувала?»

– Моя неня, моя неня…

Тай не доказала.

Омертвіла од радості,

Що милого вздріла.

Ні пів слова й козак її –

Серце заніміло.

Обнялися, прижалися,

Щиро цілувались.

Цілувались, кохалися

Й вмерли не розстались.

Наприкінці ХІХ сторіччя рушила вже могутня хвиля графоманії завдяки лубковим виданням, які коштували копійки. Графомани клепали різноманітні історії, балади, поеми, розраховані на малограмотних людей, а видавці, такі ж малограмотні, торгували ними на ярмарках. Називалися такі збірники просто й дохідливо: «Сім кіп брехні, хоч вір, хоч ні», «Не любо – не слухай, брехать не мішай» чи якось подібно.

Панас Феденко навів зразки такої поезії:

Всяка моя пісня

Не дуже цікава,

Я, їх написавши,

Ховаю в рукава…

Або ж таке:

В хаті гарно в Катерини:

Під припічком купа глини.

Кури сміття розгрібають.

З горшків коти виглядають.

Попід полом свині риють,

А собаки ложки миють.

Всюди на печі постеля,

В павутинні стіни, стеля…

А трудом тим проживала,

Що з панами ночувала:

За ніч рублика улупить

І, що треба, собі купить.

Під впливом Шевченка віршувати стали крамарі, селяни, шевці, ковалі та навіть підприємці. Одним з таких поетів став і крамар Павло Тарасович Рябошапка. Не маючи доброї освіти, він все ж вибився в люди, бо мав підприємливу жилку і придбав у Київі на Хрещатику велику цукеркову фірму Серебрякова. Діло в нього пішло цілком добре, а що був свідомим українцем, то не шкодував пожертв на українські справи.

Та, як на біду, захопився віршуванням і понаписував того добра цілі копи, деякі твори навіть вдалося йому опублікувати в львівських виданнях – у «Правді» та «Зорі» під псевдонімом Павло Сич, а також видати дві збірки віршів «Пісні Лірника» та «Розбита бандура» (1893) і оповідання «Лиса гора». Письменник Мусій Кононенко в «Зорі» розкритикував обидві збірки, що викликало дискусію. Іван Левицький виступив на захист Рябошапки, доводячи, що є там і вартісні вірші та що їх цінять і люблять «поважні немолоді прості міщани та старі селяни».

А відтак потягло крамаря до літературного кола, став учащати до Олександра Кониського і навіть присвятив йому на ювілей вірша «Косар». Цей вірш став предметом кпинів зі старого письменника, бо змальовуючи ювіляра як працьовитого й невтомного косаря, автор ще й додає лірики: мовляв, Кониському «вітер чуба розвіває, як стіжок невкритий». Як на те Кониський був лисим. З косарем теж вийшло кумедно: «Не покоси кладе – гори, Але ж накладає – спереду і ззаду».

Про свій процес віршування він оповідав так: «Стою собі за касою в крамниці та й складаю вірші. Коли не дається рифма, я не турбуюся. Підійде покупець, я здам йому рештку, перекинуся з ним словом-другим, або й довше розмовлюся, а тим часом і рифма набіжить».

Панас Феденко згадує, що коли готували до видання ювілейний збірник поезій «Вік», що мав обняти видатніші твори за столітню добу нового українського письменства, «Рябошапка дуже вболівав, що там не буде його поезій і навіть пропонував значну субсидію видавництву, коли б уволено було його бажання – бачити свої вірші серед видатніших поезій. Відмову уважав він за велику щодо його несправедливість, вона його дуже огірчила.

Загинув Рябошапка жертвою своєї пристрасти до поезії. Зійшовся він, не молода вже і дуже розважлива людина, з такими ж, але безвусими аматорами поезії, завів у себе свій салон поетів, де бувало досить всякого люду під претекстом літературним, вмішалося туди трохи й таких, що їх мала на оці київська «охранка», а в наслідок того господар салону попав до Іванової хати [до в’язниці], відсидів там довший час, з незвички та гризоти занепав на здоровлю й помер. В ті часи небезпечною річчю була навіть така невинна, безінтересовна, “некорисна” справа, як писання віршів, коли ті вірші були – українські».

Та як свідчить автограф П. Рябошапки на виданні Маркса, він ще жив у 1925 році.

Графоманія серед політиків не диво. Віршомазало немало більшовиків на чолі зі Сталіним. А в наш час на цій ниві відзначилися Олександр Мороз і навіть Янукович, про якого Іван Драч з подивом розповідав, що той вірші пише.

Процвітала літературою і Центральна Рада. Було там чимало справжніх письменників та науковців, але траплялися й графомани, як от Петро Клунний родом з Миргорода. По революції він виїхав до Праги і відразу подався до дипломатичної місії Української Народної Республіки та просив у секретаря Ольґерда Бочковського «мішок паперу і відро чорнила». Сказав, що буде писати поему та історію України.

Але це не був дебют, бо ще під час революції Клунний часто виступав з промовами на солдатських «мітингах», розповідав їм про Сократа, Платона, Аристотеля та інших грецьких філософів, присмачував те все віршами і доводив слухачів до нудьги й злості. «Брось, говори до діла, як землю ділити», – кричали солдати і стягали нещасливого промовця з трибуни.

Бочковський оповідав Панасові Феденкові, як Клунний у Празі прибув на світовий з’їзд союзу вільнодумців і попросив, щоб той поміг йому привітати учасників конгресу «від імені вільнодумців України». Бочковський на ту пору не знав добре, що то за тип, та й на свою біду звернувся до президії, щоб конгрес вислухав коротке привітання «делегата з України».

І попався. Клунний виліз на трибуну і почав декламувати вірш, написаний на славу конгресові «Вільної Думки»:

Вільна Думка, як голубка

По світу літає,

Людей милих, людей добрих

До себе скликає… і т. д.

Бочковський схопився за голову, побіг до трибуни і майже силою припинив декламацію Петра Клунного.

Проте Клунний не заспокоївся і вирішив робити наукову кар’єру в Українському університеті в Празі. Він зголосився до професорів-правників Оттона Айхельмана та Михайла Лозинського з тим, що готує працю з міжнародного права. Лозинський жартував, що тема Клунного була: «Від договору Господа Бога з народом Ізраїля і до 14 пунктів президента Вілсона».

«З того часу я роками зустрічав Клунного в бібліотеці чеського Університету та в Слов’янській бібліотеці, – згадував П. Феденко. – Мав він при собі мішок з рукописами і горщик з борщем. Він жив на селі під Прагою і приїздив до міста з власними харчами. Писав завзято віршами й прозою.

На академічному зібранні по смерті професора Ростислава Лащенка Клунний “ужарив” саморобну поезію, яка всіх присутніх просто приголомшила. Досі дещо пам’ятаю, бо автор роздав копії своєї поезії учасникам сходин.

То не орли сизокрилі

Вгору вилітали;

То вкраїнські емігранти

Земляка ховали…

А на закінчення:

Спи ж, професоре-козаче,

Поки Бог розбуде!

Тебе рідна Україна

Повік не забуде!

Чи пережив Клунний другу світову війну і чи десь збереглися його писання віршами і в прозі, мені не відомо».

Попередником Клунного був літератор Василь Степаненко (1870 – розстріляний у 1930-х), який керував книгарнею «Киевской Старини».

На всіх нарадах, які влаштовували українці, Степаненко брав слово і молов язиком без кінця. Через те його й прозвали харківським кулеметом. Іван Нечуй-Левицький переконував, що Степаненко хворий недержанням мови.

«Раз у Петербурзі, – писав Чикаленко, – він виступив з промовою в українськім клубі і говорив так довго, що публіка почала гукать: “Годі, буде! Досить!” – але він не вважав на це, а все говорив, говорив… Тоді дежурний старшина почав його сіпати за поли, але він, відбиваючись руками, все говорив та говорив і перестав тільки тоді, коли вже вся публіка встала і почала гукати: “Давайте пожарний насос!”

А коли Степаненко якось зайшов до М. Міхновського, то той, не маючи часу його слухати, покликав по телефону Олександра Бородая, який теж славився надзвичайною велеречивістю. Бородай, приїхавши, сказав, що спішить, а через те забіг на одну хвилину і навіть пальта скидати не буде.

Міхновський познайомив їх, а сам поїхав у суд, де пробув майже цілий день, з суду поїхав з товаришами обідати в ресторан і вже ввечері вернувся додому. Входячи в кватирю, він завважив, що в його кабінеті світиться і там хтось розмовляє. А коли заглянув у кабінет, то незвичайно здивований побачив, що там посеред кімнати стоїть Бородай і щось палко доводить Степаненкові, а той сидить з посоловілими очима і вже зовсім спустив уха».

Джерело

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here