Пишу це, як каторжник зі стажем.
Політичні арешти були і будуть. Нейтральних і бидлуватих вони ніколи не торкнуться . Усі інші – в зоні ризику. Звісно прикро що Сиротюк, Тицький, Поліщук, Медведько та інші – в неволі, однак це не привід розводити соплі в цукрі. Не перетворюйте свою громадянську незгоду з діями режиму, щодо ув’язнених на множину траурних промов та заплаканих дівочих очей. Ця штучна трагічність, аж ніяк не обадьорює політв’язнів у загратованому світі, де не будучи зібраним та твердим як кулак – не виживеш. Не приходьте на суди заради виверження «плачу Ярославни» та на акції протесту заради сентиментальних оповідок про «страждання невинних хлопців». Для системи кожен, хто є особистістю винен. Винен у небажанні бути стадом. Тож, якщо ти повноцінна Людина – будь готовим, що Кеннеді повісять саме на тебе.
Не створюйте над поневоленими хлопцями образ жертв; вони не настільки слабкодухі індивіди, аби їх жаліли. Кожен з них Герой, а Героїв завжди оббріхують та поневолюють. Драматургія життя досить незмінна штука. Подібне відбувалося не з одним поколінням небайдужих громадян.
Допомогти сльозами та зітханнями – неможливо. Ними – можна лише примножити мряку в душі в’язня, що ох як неприпустимо у камерному світі тюрми. На зміну трагізму ситуації мають прийти життєствердні настанови та холоднокровна боротьба за звільнення наших пацанів з неволі. Будьте стриманими і якумога довготривалішими, а ніж бурхливо-плачевними та короткометражними на поприщі цієї боротьби. Емоційність і плачевні екскламації – означник короткострокової реакції на скрутні обставини, натомість холоднокровний прагматизм – може бути двигуном боротьби за в’язнів протягом десятиліть.
І головне: НЕ ТАК СТРАШНО СИДІТИ У ТЮРМІ, ЯК СИДІТИ У НІЙ БУДУЧИ ЗАБУТИМ.
