На останньому Форумі видавців став я об’єктом скандальної сцени, коли підійшла до мене донька Сергія Плачинди й почала дорікати за те, що я обізвав його містифікатором.
Не знаю, чи родина Тараса Шевченка дорікала коли-небудь професору Григорію Грабовичу за те, що він обізвав Кобзаря міфотворцем, бо фактично обидва терміни далеко одне від одного не втекли.
Однак я не можу відмовитися від своїх слів, бо С. Плачинда таки справді був міфотворцем і містифікатором, але в жодному випадку не науковцем.
Вже перша його книжка «Неопалима купина», яка творила з Роксолани щиру українську героїню, вносила неабияке баламутство в голови українців. Бо нема жодних свідчень про те, що вона будь-коли підкреслила своє походження, хоча розмовляла з багатьма іноземними послами. Те саме стосується й Феофана Прокоповича, ще одного героя «Неопалимої купини», який був настільки великим українським патріотом, що став одним із творців московитської мови.
А далі С. Плачинда взявся за історію і явив нам свої глибокі роздуми про українську давнину, читати які без хусточки біля очей неможливо. Тільки ж хусточка не для плачу потрібна, а для гомеричного реготу.
Найперша його книжечка «Словник давньо-української міфології» (1993) – це ще скромна брошурка, яка згодом виросла вже в поважну книжку. І вже з першої сторінки читач отримує по голові макогоном, бо дізнається, що саме українські жерці звістили про народження Ісуса, «якого вони справедливо вважали за свого родича з могутнього проукраїнського племені етрусків». Та не лише етруски були давніми українцями, а й фракійці, пеласги, венеди і особисто перський цар Дарій…
А «давньоукраїнські племена й общини заселяли Індію, Месопотамію, Малу Азію, Палестину, Єгипет, Північну Італію (тут ми не допрацювали, бо якби заселили Сицилію, то нарешті б отримали українську мафію, – Ю.В.), острів Кріт і (як гуляти, то гуляти, – Ю.В.) Західну Європу». А ще наші волхви «сприяли повній колонізації Балкан».
Прочитавши таке, логічно було б поцікавитися, що курив автор? Бо це благодатне куриво потім перейшло до цілого стада бебиків, і вже дим валить цілими трубами.
Далі ми довідуємося, що українська міфологія (від якої, між іншим, нам залишилися лише сухі бухгалтерські звіти літописців), «найстародавніша в світі». Як же тут не запишатися, що ми випередили і єгиптян, і китайців та навіть індусів? Та цього мало: бо «українська мова – санскрит – стала праматір’ю індоєвропейських мов».
Тобто українці виявилися найтупішими серед усіх народів, бо маючи таку розкішну міфологію, не зафіксували її, а ті, хто черпав з наших бездонних джерел, сотворили цілі епоси. Чим тут хвалитися? Трипільською цивілізацію, від якої не дійшло до нас жодного письмового джерела, на відміну від єгипетської, шумерської, хетської…
Творячи свою інтимну міфологію, Плачинда також посилається на свою матір, від якої записав чимало міфів. Це, до речі, класичний варіант від усіх містифікаторів фольклору – посилатися на свою родину або взагалі на неіснуючих людей.
Мати Плачинди була, як він сам зазначає, «проста селянка», але ця проста селянка розповідає синові «легенди, де основним персонажем був таємничий Вирій». А вічним його мешканцем був Род. І потім ми читаємо «старовинний український міф» про Око, яке є деміургом. «Око летіло з глибини пітьми, ніби нізвідки і – в нікуди. Воно пустило чисту Сльозу-Росинку, і з неї утворився Першоптах і Першобог – птиця Сокіл». Та це ще не все, бо й Сокіл пускає «золоту сльозу-Росинку, що впала на Око. Вмить розрослося воно у великий острів серед мороку. І пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води. І пустив Сокіл зелену Сльозу-Росинку, і від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера».
Наприкінці книжечки таких глибокодумних «міфів» ще з десяток, і всі вони не мають під собою жодного підґрунтя, бо жоден їхній варіант ніколи й ніде не був зафіксований, а «прості селяни» ніколи в житті не оповідали подібних міфів. Це просто поза межами законів фольклористики і здорового глузду. Такі поетичні фантасмагорії народжувалися лише в головах літераторів.
Зрештою, цей міф сотворення світу геть не збігається зі справжніми нашими міфами, які дійшли до нас у формі давніх коляд, де світ творить пара – два голуби, або у формі апокрифів, де світ творять Бог і Сатана разом, а в народних легендах уже все, витворене ними, чітко поділяється на Боже і Сатанинське, на праве і ліве, на верх і низ. Тому-то в народних піснях чоловіків порівнюють з птахами небесними (орел сизокрилий, сокіл), а жінок – з водоплавними (лебідонька, утонька), а серби порівнюють жінок навіть зі зміями.
Плачинда весь час посилається на якісь народні легенди, але ніколи не вказує джерел, та й не міг би вказати, бо таких джерел не існує. Не існує легенди про Дажбога, який «народився в багатодітній родині київського коваля Сварога». І якщо для Плачинди одним з першоджерел була «Велесова книга», то він остаточно заплутався, бо Сварог син Дажбога.
В одному з інтерв’ю донька С.Плачинди говорила, що її батько зібрався писати мені відповідь, наводячи джерела. Такої відповіді він ніколи не написав, бо джерельна база – це переважно містифікації Ю.Миролюбова, Шаяна і Силенка.
Зворушливо посилатися на міфи, записані від матері, але смішно для будь-кого, хто коли-небудь займався фольклором і збирав його.
У книжці «Лебедія» (1997) С. Плачинда розповідає зворушливу історію про те, як у 1939-му в Рівне входить Червона Армія. І ось тоді сталася епохальна подія: «у дворі маленької тюрми під пильним оком комісарів з політуправління 45-ї стрілецької дивізії» було спалено весь тираж поетичної збірки маловідомого російського поета Олександра Кондратьєва «Славянские боги».
Плачинда розповідає, що ця збірка викликала таку лють тому, що розповідала про язичницьких богів, а книжка Кондратьєва до нас не дійшла: «знаю зміст лише з оповідей тих, хто свого часу читав її».
Якби Плачинда користувався інтернетом, то легко б відшукав цю збірку, ба більше – він би довідався, що «весь тираж» – це лише 50 примірників, а спалив їх сільський староста, а не комісари у дворі тюрми. Збірка складається з віршів, написаних від імені різних міфічних персонажів. Це дуже талановита збірка, а її автор захоплювався фольклором і залишив міфологічну та містичну прозу. Але не відкривала ця збірка в дослідженні слов’янської міфології жодної Америки. Нічого там нового і таємничого нема. Спалив її староста через назву – мало які там боги описані.
Ну, ось, наприклад, вірш «Вій» (на сайті «Союза Славянских Общин Славянской Родной Вєры»):
Диканьский дьяк солгал. Я не подземный бес,
Чьи веки страшные землей покрыты черной;
Не знал я никогда породы гномов горной
И в церковь к мертвецам ни разу я не лез.
Я – лишь залетный гость: промчался и исчез.
Но где пронесся я, – посевов гибнут зерна
И не взойдут хлеба; их сжег мой вздох тлетворный.
Где крыльями махну, там юный сохнет лес,
Колодцы, реки сякнут… Поднял тучей пыль я,
И над дорогами стоит она, и гнилью
От балок трупной тянет, и ревут стада,
Травы не находя, сгоревшей без следа…
А я уже в степях за Каспием, куда
Меня назад несут мои бесшумно крылья.
Однак Плачинда стояв на своєму: «Первинність давньоукраїнської духовності й культури завжди дратувала і даруватиме… Через те з такою люттю більшовицькі конкістадори палили книгу про язичницьких богів – вони, комісари, палили тим самим нашу тисячолітню пам’ять».
Отож, якби він ту книжку побачив, то зрозумів би, що Кондратьєв нічого не писав про українських богів. Для нього всі ці міфічні персонажі були слов’янськими.
А далі в тій «Лебедії» міф створення світу зазнає ще більшої трансформації, доповнюється, поглиблюється і стає все об’ємнішим. А при цьому й далі фігурує, як запис з вуст матері.
При цьому автор вбиває нас просто наберкиць: виявляється, цей міф про Сокола й Око «на думку фахівців, істориків та археологів, формувався понад сім тисяч років за ранньотрипільської доби». Хто ці таємничі науковці, нам, звісно, не повідомляють. Але наука не дрімає: «За міфом, життя виникло з РОСИНКИ-СЛЬОЗИНКИ. А фахівці з молекулярної біології твердять, що життя на Землі зачалося з КРАПЛІ ДОЩОВОЇ».
Якщо ви останнє речення введете в пошук, вас відразу перекине на міфологію С.Плачинди.
Ех, якби ж то С.Плачинда почитав ще одного творця міфів Василя Чапленка, який виводив етнонім «русь» від осетинського «урс» – «білий», бо білий колір асоціюється з виробничою силою, втіленою у молоці, яйці та й спермі, то не писав би про дощові краплі і сльозинки, а про сперму неба.
