Я сьогодні зрозуміла, шо виглядєть не по-багатому в маленькому місті це вредно для здоров’я.
Їдемо з пляжу, я знач, з косічкою, кепочка, очочки, сарафанчик, в’єтнамочки, морда красна, манікюр натюрліх. Ні макіяжа з бльостками, ні каблуков, ні три цепі золотих на одну шию, кароче, як панк який-то. І тут свекруня каже, шо нада б оце ковбаси взять. І я така “тю, та щас тут ось остановимся магазін там “свіже’на” чи м’яско”.
Захожу знач в магазін. А там женщіна-продавець. Для таких торговля не професія, а код ДНК. І от я захожу і шоб довго не вивчать асортімент кажу, “яка у вас найсвіжіша і смачна? “
а оця женщіна з торговим ДНК каже – “ну возьміть отету, цена для вас приємлєма 53 гривні, сьодня привезли “.
І я отак стою і понімаю шо тіки шо мене попустили, так жостко, як це було в 2008 році, в цьому ж місті, коли я просила в магазині звичайну білу водолазочку без профіля Джолі на лівій цицьці. Тіки тоді мені не показували світерок бо щитали шо всякі главредні ніщеброди не можуть позволить собі вєщ за 130 гривень.
Отак… іноді я думаю, шо мені сюди треба вертаться, шоб помнить чого колись давно я розмазувала сльози по пиці і вила на весь вокзал, клялась шо ніколи і нізащо….
Ну да ковбасу я таки купила, і не отход за 53 гривні, а іншу. Але на цьому історія не скінчилася. Мені об’явили, шо монети номіналом 1 і 2 копійки вони не принімають, бо їм приватбанк запрітив))) на шо женщіна-продавець почула розповідь про державний устрій, закони і права людини. Судя по її ахуєвшему взгляду про все це вона чула вперше.
Так шо да… іноді в малесеньких містечках ахуєвших мрій, ахуєваніє від безнаказанності приходить раніше чим влада, і кожен водій маршрутки розкаже як тобі жити, куди їхати і що робити.
ну і ще бачила одного гаішніка, на ньому жилєт дорожній сидів як болєрошечка))) і даже не пробував зійтись на пишних грудях.
Завтра вернусь до качок, які люблять тебе безумовно в платті і в штанях, з причоскою і без, просто так… за відро банальної мішанини.
