Внесення змін до Конституції щодо особливого статусу окремих районів Донбасу — не просте питання.
Я прочитав дуже багато різних думок.
І тих, хто каже, що це #зрада. І тих, хто каже, що нічого страшного. І тих, хто каже, що Мінські домовленості треба виконувати. І тих, хто каже, що не можна піддаватися тиску.
Врешті треба сформувати свою особисту позицію. Хоча би для того, щоб уявити себе на місці депутатів при голосуванні. Бо інакше нема морального права від них чогось вимагати.
Отже.
1. Конституцією не торгують. Це стратегічна річ, а стратегічними речами не можна закривати тактичні проблеми.
2. Донбас може мати лише три статуси. Або це повноцінна частина України.
Або він іде геть.
Або це тимчасово окупована територія, яка згодом чи стане повноцінно українською, чи піде геть.
Слово “федералізація” не написане, але по суті нам пропонується саме це. Свої суди, прокуратура, міліція, своя соціальна, економічна і культурна політика.
3. Із початку грудня 2013 року знов і знов повторюю: Росію не цікавить жодна частина України чи навіть Україна цілком. Її стратегічна мета — знищення України як такої (дивно, що багато людей досі не вірить). На цій стратегічній меті будуються всі плани Кремля — слава Б-гу, невдалі й не здійснені, а я вірю, що й нездійсненні. Із цього розрахунку треба дивитися на російську стратегію і тактику. Не вторгнення, то політична гойдалка; не теракти, то “третій Майдан”; не диверсії, то федералізація. Бомба під країну.
4. Тиск з боку міжнародних партнерів — це важливий компонент, коли вони допомагають нам самим стати краще, як, наприклад, у ситуації з реформами. Але тиск задля зняти головний біль із себе і покласти на нас — неприйнятний. Без власної суб’єктності ми ніхто. 22.02.2013 ми довели, що ми є. Це була не остання перевірка.
5. Не сідайте грати з шулерами за їхніми правилами. Ви програєте, хоч би ви були чемпіоном. Не вірте Кремлю, що б він не казав. Пам’ятаймо, ми маємо справу з КҐБ. “Не верь, не бойся, не проси.”
Я подумки натискаю кнопку “Проти”.
