Рано підсумовувати

0
123

2018-й залишає нам відчуття американських гірок, коли ти застиг на найвищій точці, але за мить зірвешся униз, щоб далі намотувати кола.

Ось зараз ми всі підбиваємо підсумки року. Робимо висновки й прогнози, намагаємося зафіксувати ситуацію, показати якусь сталість розвитку подій. Як на мене, виходить не надто переконливо. Бо яка сталість і які прогнози? Це все нагадує довге плавання штормовим морем – від страху вже не нудить, хоча шторм, за великим рахунком, і не думає закінчуватись. У цьому випадку аналітика не так показує реальний стан справ, як видає суб’єктивні страхи та сподівання аналітиків. А вся приватна побутова соціологія свідчить лише про чиєсь бажання видавати бажане за дійсне.

Натомість, що з минулим роком? За чим його оцінювати? Що може слугувати за маркери? Томос чи ціни на комунальні послуги? Введення воєнного стану чи можливе посилення санкцій проти РФ? Якою має бути загальна характеристика всього того, що з нами відбулось за цей рік? Припускаю, що якоїсь чіткої й конкретної оцінки бути не може. Це біг на надто довгу дистанцію, аби говорити про нього вже тепер, не збивши при цьому дихання.

Ми всі надто поляризовані, розведені по кутах цього рингу, наш загальний настрій можна охарактеризувати хіба що спільною для всіх нервовістю й недовірою. Що в реаліях війни є цілком зрозумілим. П’ятий рік суспільство дрейфує між щоденними зрадами й перемогами, і настрій кожного окремо взятого громадянина змінюється залежно від того, який телевізійний канал він зранку подивився. Навряд чи за нашими особистими неврозами та істериками можна робити висновки про зміну суспільної свідомості. Невдячна справа – дякувати стюардесам за гарний переліт, доки літак не пройшов усі зони турбулентності.

Тому жодних підсумків у мене особисто немає. Є, скоріше, відчуття. Скажімо, відчуття того, що цей рік не зробив нас більш стійкими і невразливими перед популізмом і маніпуляціями. Ми так само легко впадаємо в крайнощі, ми так само з готовністю включаємось у процес витворення кумирів, яких завтра радо будемо стягувати з п’єдесталів. Ми так само легко включаємось в полювання на відьом, не надто перевірячи джерела, в яких ці списки відьом друкуються. Якщо за цим і стоїть якась тенденція, то тенденція не надто втішна, особливо напередодні цих чортових виборів, котрі обіцяють побити всі можливі рекорди з безвідповідальності.

Складається враження, що українські вибори мають одну печальну закономірність – ідучи на дільницю, прокачаний пропагандою та заляканий технологами український виборець іде ж не просто обирати собі владу на наступні кілька років – він щоразу йде рятувати Україну. Врятувати майбутнє дітей, обрати менше зло, скористатися останнім історичним шансом – вибори в нашій країні не так дають підстави для оптимізму й надію на стабільність, як відверто лякають. В цьому сенсі можна припустити, що на нас чекає веселий рік. І можна стверджувати, що підсумком року, який минає, є цілковита неспроможність суспільства бодай якось усьому цьому опиратись, лишаючи за собою можливість осмисленого вибору.

Ще є відчуття того, що ситуацію старанно й сумлінно нагнітають. Про повномасштабну війну говориться, як про погоду, що рано чи пізно має зіпсуватись. Прикметно, що це лякає щоразу менше. З передчуттями, які навесні 14-го виснажували й паралізували, як виявилось, можна доволі спокійно жити. Так само, зрештою, як і з неврозами.

Є відчуття американських гірок, коли ти застиг на найвищій точці, але вже за мить зірвешся вниз, далі намотуючи кола. І ось оце секундне зависання, балансування й завмирання, воно ж не дає відчуття стабільності, усталеності. Скоріше навпаки, воно нагадує тобі, що подорож понад проваллями продовжується, тому далі слід міцно триматись за штурвал і не втрачати революційної пильності.

Є відчуття того, що підсумки цього року (та, зрештою, останніх п’яти років) можна буде давати саме навесні. І якими будуть ці підсумки – поки що й далі залежить передусім від нас самих. Інша річ – далеко не всі з нас хочуть, аби від них щось залежало.

Ну і загалом – є відчуття того, що доки ця війна не закінчиться, говорити щоразу наприкінці грудня про «успішний рік» – загалом якийсь нонсенс. Якось складно пов’язується успішність і респектабельність зі списками загиблих. Хоча, знову ж таки – це мої суб’єктивні неврози й тривоги.

Одне слово – ще один рік війни. Рік опору й протистояння. Для когось у цьому році залишиться голодування Сенцова, криза в Керченській затоці, смерть Гандзюк, політв’язні. А для когось це буде рік чемпіонату світу з футболу. Що теж, по-своєму, є певним підсумком того, що з нами всіма відбувається.

Час, натомість, рухається. Охоче перечитаю все, що тут написав, рівно за рік. Сподіваюсь, за рік із підсумками буде трішки краще. А з перспективами – взагалі добре. Чому ні.

Джерело

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here