Пояснити себе

“Скільки разів за останні п’ять років ми встигли “покластись на Європу”? Скільки разів за цей час ми встигли в ній розчаруватись?”

У Маріуполі пару тижнів тому зустрічались українські та німецькі письменники. Вибудовували, так би мовити, мости порозуміння. Зустріч так і називалась – “Міст із паперу”. Формат більш ніж простий – кілька днів побути разом, проговорити важливі речі, спробувати відчути один одного, спробувати відчути новий для себе простір.

Зустріч відбувалась уже вчетверте і, якщо чесно, це я запропонував організаторам зустрітись цього року саме в Маріуполі. Зрештою, якщо вже німецькі інтелектуали й мають бажання розібратися в складних українських реаліях, добре було б максимально їм цю задачу ускладнити. Природно говорити про Україну в Києві, з його майданом і парламентом, а ось спробуй зробити це тут, за 20 кілометрів від лінії фронту.

Маріуполь, з його прифронтовим і постіндустріальним статусом, з його поєднанням радянського та українського, мирного та травматичного є яскравою й болючою метафорою того, що відбувається з багатьма нами – в цій порубіжності і зміни, і їхня відсутність проступають особливо різко, кидаються в очі, привертають до себе увагу.

Наскільки це може бути зрозумілим людині, яка не була на Донбасі до війни? Складно сказати. Людині, яка вперше потрапляє в звільнені 2014-го українськими військовими міста, загалом важко розібратись – де тут сліди, залишені війною, а де сліди природного часового розпаду. Війна, спалені адміністративні будівлі та покинуті блок-пости, що позаростали травою, якось глибоко й доволі природно доповнила старі заводи, склади та бази, чия смерть почалась задовго до всіх цих подій.

Як це можна пояснити іноземцеві? Як загалом можна описати смерть? Смерть заводу, смерть ландшафту, смерть системи. Який міст можна прокласти через простір – суспільний, політичний, економічний, культурний – що розпадається й трансформується просто на очах? Іноді смерть потребує не лише констатації, а й пояснення. І ось як її пояснити тому, хто не знає, що цій смерті передувало?

Ми звикли апелювати до світу. Покладатись на нього, розраховувати, розчаровуватись у ньому, висловлювати йому претензії. Ми звикли говорити про Європу як про частину свого простору. Що цілком природно – наша нова історія п’ять років тому почалася саме з того, що ми почали говорити про Європу як про складову свого бачення й розуміння світу. Відповідно, від Європи ми теж – свідомо чи несвідомо – вимагаємо належного врахування наших сподівань та претензій.

Скільки разів за останні п’ять років ми встигли “покластись на Європу”? Скільки разів за цей час ми встигли в ній розчаруватись? Нас обурює європейська бездіяльність і готовність до компромісу з агресором. Разом із тим санкції, спрямовані Європою проти Росії, далі сприймаються нами як чи не єдиний привід для оптимізму. Ми тішимось, коли французький президент тримає дистанцію з російським диктатором, і ображаємось, коли французький президент їде на чемпіонат світу до країни, що воює з нами вже п’ятий рік. Все справедливо – якою б не була позиція офіційної Європи, Україна має право ставити незручні питання та висловлювати природне незадоволення. Добре було б, щоправда, якби вона відчувала при цьому відповідальність за власні дії та заяви.

І тут є ще один момент – часто, говорячи про сприйняття нас світом, про розуміння та відчування нас тими ж таки європейцями (термін сам по собі надто розмитий та неоднозначний, аби трактувати його серйозно), ми іноді забуваємо, що це сприйняття почасти формується саме нами, нами зокрема. Ці ось мости з паперу – їх неможливо наводити понад кордонами без нашої участі. Вони так чи інакше потребують наших зусиль, нашого бажання говорити й аргументувати, нашої готовності вислуховувати й відстоювати свої позиції. Говорити самим і вислуховувати інших, у сподіванні на те, що аргументів вистачить, а протиріччя можна буде подолати.

Пояснити себе завжди найважче. Оскільки говориш у цьому разі про речі, здавалося б, очевидні й елементарні. Принаймні, тобі вони видаються саме такими – очевидними та елементарними. Себто такими, на пояснення яких у тебе навіть аргументів немає. Справді – для чого пояснювати очевидне, думаєш ти? Але проблема в тому, що очевидність – річ загалом умовна. Вона закінчується саме там, де починається сприйняття іншого.

І тоді доводиться пояснювати головне, пояснювати себе. Щось подібне часто відбувається в спілкуванні з іноземцями. Ось із цими умовно-пересічними європейцями, на чиє розуміння ми розраховуємо. І чия реакція нас так часто не задовольняє. Образливо, коли тебе не розуміють. Образливо, коли не поділяють твоїх поглядів на очевидне. Образливо, коли піддають сумніву речі, для тебе безсумнівні, які ти сам для себе давно не проговорюєш із огляду на їхню безсумнівність. З іншого боку – можливо, проблема саме в неспроможності проговорити самому собі важливі речі, сформулювати їх, знайти зрозумілі аргументи. Іноді тебе не чують із тієї простої причини, що ти так нічого й не сказав. Тому краще, звісно, пробувати говорити. Краще паперовий міст, аніж бетонна стіна.

Загрузка...