Українці задоволені Володимиром Зеленським та незадоволені Петром Порошенком. Хоча поки що новий президент робить те саме, що робив колишній.
Володимир Зеленський не поспішає спілкуватися зі своїми виборцями. Замість цього він вважає за краще розмовляти з європейськими. Під час свого першого візиту до Брюсселя він встиг відповісти на запитання, які йому безуспішно ставили в Києві.
Пообіцяв не підтримувати Ігоря Коломойського в його позовах щодо ПриватБанку. Повідомив про співпрацю з НАТО. Закликав Захід тиснути санкціями на Росію. Відкинув перспективу дефолту. Сказав, що вступ України в ЄС буде означати загибель російської імперії. Можливо, якби він розповів все це раніше, то рівень нервозності в Україні з приводу його обрання був би на порядок нижчим. З іншого боку, хто знає, які в цьому випадку були б результати другого туру?
Поки що Володимир Зеленський поводиться майже як його попередник. Його заяви нагадують риторику атлантистів, єврооптимістів та державників. У зовнішній політиці його курс мало чим відрізняється від того, який просував Петро Порошенко. І якщо так триватиме далі ‒ залишається лише гадати, як швидко рейтинг нового президента зрівняється з показниками старого.
Поки що йому нема про що хвилюватися. Його персональний рейтинг схвалення ‒ близько 50%. Рівень підтримки його партії теж наближається до 50%. Незадоволений Зеленським лише кожен десятий українець. Ще 40 відсотків не визначилися з відповіддю. Ідеальні умови, щоб мріяти про світле майбутнє. Проблема лише в тому, що його не буде.
Його не буде не тому, що Володимир Зеленський хоче поганого. А тому, що для світлого майбутнього немає передумов.
Кожен президент в Україні стає заручником завищених очікувань. Від нього очікують чудес ‒ і голосують за чудеса. А потім настає неминуче розчарування ‒ бо виборець раптово виявляє, що чарівної палички у президента немає. Натомість є економічні закони, дефіцит ресурсів і брак кадрів. І будь-який новий фаворит дуже скоро опиняється в ролі ізгоя. Так відбувається вже 28 років. І складно уявити ‒ що може уберегти Володимира Зеленського від цієї долі.
Український виборець хоче, щоб президент закінчив війну. Тому що для обивателя війна ‒ це витрати й дискомфорт. З її закінченням пов’язані помилкові очікування. Наприклад, що країна стане комфортнішою, багатшою та безпечнішою. Але в тому й річ, що Зеленський не може закінчити війну ‒ він може її лише програти. Програш, у свою чергу, означатиме розкол у країні, заворушення і ‒ потенційно ‒ хвилю насильства. До того ж, самій Росії немає ніякого резону поводитись так, щоб у результаті «миру» Україна посилювалася та багатіла. Швидше навпаки.
В результаті вибір простий. Або Володимир Зеленський програє війну ‒ і країна буде розплачуватися за це. Або він її продовжить ‒ і країна знову ж буде за це платити. В обох варіантах бюргерський хеппі-енд не проглядається.
Український виборець хоче, щоб Володимир Зеленський знизив тарифи. Президент може почати поводити себе відповідально, рятувати домовленості з кредиторами, пояснювати, що все має свою ціну ‒ і нарватися на звинувачення в зраді. Або він може почати роздавати гроші, ламати логіку через коліно, довільно міняти цифри в платіжках. Результатом цього буде згортання міжнародної допомоги, інфляція, зростання цін та зубожіння країни. І обиватель знову буде звинувачувати у всьому першу особу ‒ просто почне робити це трохи пізніше. А за відтермінування критики президент розплатиться хитким добробутом країни.
І точно так само по всіх інших пунктах.
Трагедія Володимира Зеленського саме в тому, що у нього немає опції «догодити всім». Він може або взяти в союзники здоровий глузд ‒ і тоді через півроку його рейтинг почне падати. Або спробувати пограти в «чого зволите», витратити накопичені резерви, позбавити країну подушки безпеки, обнулити скромні досягнення, занурити Україну в неминучі наслідки та кризу ‒ і знову-таки забрати собі лаври «цапа-відбувайла».
Різниця між варіантами досить проста. Розплата за відповідальну поведінку настане трохи раніше, аніж розплата за безвідповідальність. Але в першому випадку Зеленському вдасться зберегти після себе країну. А в другому ‒ не факт.
